Розділ XI МІЙ АКУ-АКУ ГОВОРИТЬ

МІЙ АКУ-АКУ ГОВОРИТЬ

У верхній частині долини Тайпі пахло дикими кабанами, але ніде не видно було навіть сліду людей або тварин. Почути щось теж було важко. З стрімкої скелі над моєю головою, з висоти двадцяти метрів, заглушаючи всі звуки, ринув водопад у водоймище, в якому я зараз купався. З трьох боків піднімалися прямовисні скелі, зарослі пухнастим мохом, прохолодним і вогким од постійного водяного пилу. Серед моху поблискувало листя маленької папороті та вічнозелених рослин, яке похитувалось під вагою кришталевих крапель. Райдужні перлини перестрибували з листочка на листочок, падали у водоймище і, змішавшись з чистим нектаром води, підхоплені течією, мчали в глиб незайманого лісу, який здіймався суцільним зеленим шатром у нижній частині долини.

Сьогодні в долині було страшенно жарко. А що ж може бути кращого в спеку, ніж лежати в прохолодній гірській купелі! Я то пірнав і пив воду, то, напівзанурившись і розслабившись, лежав, обхопивши руками камінь. Звідси мені відкривався чудовий краєвид на джунглі внизу. Он там, петляючи вздовж русла річки, я видирався сюди: стрибав з каменя на камінь, йшов бродом, пробирався крізь густе сплетіння зелених і сухих дерев, вкритих мохом, папороттю і плющем.

Тут людина, напевно, не бувала з сокирою навіть після того, як на Маркізькі острови завезено залізо. Тільки на узбережжі в найбільших долинах під кокосовими пальмами живуть сьогодні люди. Таке становище існує не лише на острові Нукухіва, але й на інших островах Маркізького архіпелагу.

Вважають, що до того часу, як на Полінезійські острови прибули представники нашої раси, там нараховувалось біля ста тисяч жителів. Тепер це число скоротилося до двох-трьох тисяч. Колись тут люди жили скрізь. Видираючись нагору, я сам бачив чимало зароси лих зеленню мурів. Тепер же я був сам на всю знамениту долину Тайпі, оспівану Мельвілем[15], бо маленьке селище біля бухти, де стояло на якорі наше судно, ховалося за поворотом долини.

Я знав, що високо на схилі гори, на великому майданчику, розчищеному в лісі, спокійно стоїть одинадцять важких червоних статуй. Коли ми прийшли, тільки вісім з них витикались із густих кущів. Минулого тижня ми підняли ще три, і вони вперше глянули в обличчя християнину. Фігури лежали ниць, вкриті землею й кущами, протягом кількох поколінь, ще з того часу, коли сюди в храм приходили молитися і приносити жертви. Піднявши одного велетня з допомогою канатів і блоків, ми, на свій подив, побачили чудовисько з одним тулубом і двома головами. Подібних статуй ще ніхто не знаходив на островах Тихого океану.

Поки Ед наносив на карту руїни, Білл заходився копати, сподіваючись визначити вік цих древніх кам'яних витворів. Як не дивно, але на всіх Маркізьких островах з багатою старовинною культурою археологічні розкопки велись уперше. З археологів тут побував до нас тільки Лінтон, але він не робив розкопок.

Біллу пощастило. В землі під муром біля статуї він знайшов багато деревного вугілля, дату якого можна визначити. Крім того, ми дістали привіт від древнього довговухого. Можливо, його тут поховано з почестями, може, й принесено в жертву і з'їдено. Серед зітлілих людських кісток у заглибині в стіні ми знайшли його великі «сережки».

Поки ми працювали в лісі в Нукухіва, Арне і Гонзало з своїми людьми робили розкопки серед пальм острова Хіва-Оа, що належить до цього самого архіпелагу, але розташований далі на південь. Таким чином, ми відвідали й дослідили всі острови Тихого океану, на яких були кам’яні статуї. На острові Раїваевае Арне й Гонзало знайшли багато невеликих статуй, яких досі ще ніхто не бачив. Крім того, вони зробили цікаві розкопки храмових споруд і древніх селищ. Тепер Арне й Гонзало подалися на Хіва-Оа, щоб визначите дату статуй, які були на цьому острові, і зробити зліпок найбільшої на Маркізьких островах фігури. Висота її від маківки до п'ят становила два з половиною метри, але в порівнянні з гігантами острова Пасхи вона здавалась просто карликом. Ми віддали їм останні мішки зубопротезного гіпсу; Більшу частину свого тритонного запасу ми витратили на зліпок десятиметрової статуї острова Пасхи. Цю копію буде встановлено в Осло в музеї Кон-Тікі над Печерою з каменями-«ключами» та іншими дивовижними фігурками.

Лежачи в прохолодній воді, я згадував усю нашу подорож. І раптом острів Пасхи постав передо мною, як щось центральне, варте найбільшої уваги. Одинадцять невеликих дивних статуй у долині Тайпі та кілька інших у долині Пуамау на острові Хіва-Оа здавалися випадковими й жалюгідними в порівнянні з численними гордими велетнями двох різних епох острова Пасхи. Ці маленькі фігури, були ніби крихти, які вітер випадково заніс з багатого стола. Такими самими здавалися поодинокі статуї на островах Піткерн і Раїваевае. Острів Пасхи з його багатою старовинною культурою виступає перед нами, як видатний центр цілого острівного царства. Жоден інший острів не міг би дозволити собі привласнити таке гучне ім'я: «Пуп землі».

Сучасний дослідник ладен усе, що відбулося на острові Пасхи, приписати клімату. Він вважає, що прохолодний, порівняно з іншими островами, клімат острова Пасхи сприяв розвитку працьовитості і не настроював на любовні втіхи так, як на інших островах. Нестача дерева змусила остров'ян звернутися до каменю. Однак про потяг до любовних утіх жителів острова у деяких наших моряків склалась цілком інша думка. Потім, якщо клімат має таке велике значення, то слід було б чекати, що вікінги в Ісландії залишать після себе гігантські статуї. Однак жоден древній культурний народ Європи чи Північної Америки не залишив після себе монолітів, що зображали б людей. Їх навіть немає в холодних краях ескімосів. Натомість ми зустрічаєм такі скульптури від Мексіки до Перу і в найжаркіших тропічних лісах Центральної Америки. Навряд чи хтось просто так візьме в руки камінь і почне обробляти ним скелю. Ніхто ще не помічав, щоб звичайному полінезійцеві, навіть у найхолодніших горах Нової Зеландії, спало таке на думку. Щоб узятися за таку роботу, треба мати досвід цілих поколінь, а крім того — фанатичну настійливість і жадобу діяльності, таку, як у бургомістра острова Пасхи, хоч він, зрештою, не був навіть типічним полінезійцем, той горезвісний бургомістр. Він все ще стояв у мене перед очима у дверях свого будиночка позад нього — всі дивовижні фігури, а поряд, звичайно його маленький невидимий аку-аку.

Я змерз і виліз з холодної води погрітись на теплих від сонця каменях. Вологий туман од водопаду огорнув мене, як роса, чудово освіжаючи й зменшуючи жару тропічного сонця. Я лежав і куняв, полинувши думками на острів Пасхи. Думки були моїм аку-аку, і я міг послати їх куди хотів. Вони летіли так швидко, як аку-аку бургомістра, що за одну мить міг домчати до Чілі чи до інших країв.

Я намагався чітко уявити собі аку-аку бургомістра. Навряд чи й сам бургомістр чітко уявляє собі його. Та, врешті, аку-аку були його думки, його сумління, його інтуїція, — все те, що, зібране докупи, могло створити уяву про невидимий дух. Щось таке невловиме, без плоті і крові, що може надихати людину на незвичайні вчинки, поки та живе, а коли людина вмирає і після неї не залишається й сліду — вартує печери свого господаря.

Питаючи поради в свого аку-аку, бургомістр стояв такий самий принишклий і мовчазний, як і в ту хвилину, коли розмовляв з своєю покійною бабусею. Не встиг я тоді рота розтулити, як хід його думок був перерваний і бабуся зникла. Він стояв, глибоко задумавшись, і заглиблювався в своє власне сумління, дослухався до своєї інтуїції. Він розмовляв з своїм аку-аку. Можна як завгодно назвати в людині все невідчутне, що не зміряєш на метри і не зважиш на кілограми. Бургомістр звав це своїм аку-аку. І коли аку-аку нічого було робити, бургомістр ставив його поряд з собою з лівого боку. А чому ж би й ні? Адже ж аку-аку і так весь час вирушає в найдивовижніші місця.

Мені стало шкода свого аку-аку. Цілий. рік він ходив за мною на прив'язі, не маючи змоги вільно линути в простори всесвіту. Мені навіть здалося, що я чую його нарікання.

— Ти стаєш нудним, — сказав він. — Тебе ніщо не цікавить, крім сухих фактів. Подумай трохи про ті дивовижні речі, які відбувалися на цих островах в минулому. Подумай про долю людей, про все те, чого ти не можеш викопати з землі лопатою.

— Але ж це наукова експедиція, — заперечив я. — Більшу частину свого життя я прожив серед учених і завчив їхню першу заповідь: завданням науки є чисте дослідження. Жодних здогадів. Жодних спроб довести ту чи іншу версію.

— Ламай цю заповідь, — порадив мій аку-аку. — Наступи цим ученим на мозоль.

— Ні, — рішуче відповів я. — Я вже раз зробив таке, попливши сюди на плоту «Кон-Тікі». Цього разу в нас археологічна експедиція.