Розділ IX СЕРЕД БОГІВ І ДИЯВОЛІВ ПІДЗЕМНОГО СВІТУ ОСТРОВА ПАСХИ

У мене аж подих перехопило, коли, піднявши очеретяні згортки, я. побачив, що там було. В кожному з них містився коричньовий глечик. Очевидно, це були два з тих трьох загадкових глеків, які в свій час Андрес, на зло мені, показував патеру Себастьяну.

— В другій його печері багато різних маенго, — зауважив Туму. — Вона буде твоя, якщо ти повернешся до нас.

Один з глеків оперізував простий орнамент. Хуан сказав, що глек зробив його дід, а рисочки на орнаменті зображають людей, що йдуть на війну. Глеки клали в печери для того, щоб мертві могли з них напитися, якщо захочуть.

Коли ми потім у таборі показали глеки, тільки Гонзало вони виявились відомими. Такі самі посудини з давніх-давен ліпили та, напевно, ліплять і тепер у глухих районах індійці в Чілі.

Перед нами постала нова проблема. Ці глеки не могли бути зроблені представниками білої раси, бо ті користувались гончарним кругом. Їх було виготовлено чисто індійським способом. Як могли ці примітивні індійські глечики знайти собі шлях до острова Пасхи чи то в давнину, чи то в наш час? І чому їх вважають гідними зберігатись з фігурами в родинних печерах? Чому воду духам не ставлять у склянці, бляшанці або чайнику? В господарстві остров'ян-вироби з кераміки не вживались, але в Хуана, очевидно, були ще такі посудини, бо виявилося, що жодний з цих глеків не відповідав тим трьом, які Андрес показував патеру Себастьяну.

Один тільки раз мені ще довелося почути на острові Пасхи про печеру, повну старовинних глеків. Вона належала двоюрідному братові Енліке, але він поїхав до Чілі на «Пінто».

Уже світало і співали півні, коли я безшумно прослизнув у хвіртку до бургомістра. В хаті не було нікого, і ліжко стояло так, як я його й залишив. Невидимі руки приготували для мене на столі свіжі фрукти, сік і печену курку, але найприємніше було простягтись на чистих білих простиралах, які в свій час я подарував господарю, коли він мріяв поїхати в Чілі.

— Дон Педро, бургомістре, — сказав я, коли вранці мій друг, посміхаючись, зайшов навшпиньки з тазом води до кімнати. — Дякую за чудову постіль. Але коли ти покажеш мені свою печеру?

— Не хвилюйтеся, сеньйоре, хіба сьогодні вночі тобі не пощастило?

— В мене було «добре щастя». Але я скоро залишу острів. Коли ж я побачу печеру Оророїни?

— Не хвилюйся, сеньйоре. Ти ж одержав од мене «ключ». Хіба він не в тебе під ліжком?

Це була правда. І я не міг не посміхнутись про себе, згадавши, що в мене під ліжком лежить голова довговухого, але зовсім не такого, як я сподівався.

Останнім часом з бургомістром відбувалось щось дивне. Вийшовши з лікарні, він став якийсь чудний, і я не зовсім пізнавав його. Він дуже схуд і зблід, як звичайно після хвороби, але разом з тим у його хитрих очах над впалими щоками з'явився якийсь новий вогник. Він більше не боявся своєї покійної бабусі і здавався збудженим, дуже оптимістичним і повним фантастичних планів. Ми заберемо з печери всі фігури і обидва станемо мільйонерами. Тоді він купить невеличке судно і відкриє регулярний маршрут для туристів між континентом і островом. Його брат, «сільський капітан», може тримати потрібний курс по зірках, а рудоволосий син Хуан, який навчився водити джип, буде машиністом. Усі на острові дуже розбагатіють, бо туристи, яких він привозитиме, купуватимуть фігури птахо-людей і моаї кава-кава більше, ніж остров'яни зможуть їх вирізати з дерева.

Я намагався збити його непомірний оптимізм, але він і слухати мене не хотів: не можна так казати задля «доброго щастя». Однак, незважаючи на всі ці слова й гучні обіцянки, бургомістр після того як видужав, не приніс мені з печери жодного каменя. Працювати до нас він також не пішов, йому раптом на це забракло часу. Адже бургомістр — дуже зайнята людина.

Та якось, зустрівши мене біля своєї хвіртки, він мало не почав мене обнімати:

— «Добре щастя»! Сьогодні для нас дуже щасливий день, — схвильовано зашепотів він і, незважаючи на присутність капітана, розповів, що Таху-таху погодилась передати мені «ключ» від печери Оророїни.

Вона поставила тільки одну умову: щоб при від'їзді з острова я взяв з собою не лише бургомістра з сином, але й її старшого сина. Коли я пообіцяв поговорити про це з губернатором, бургомістр аж підскочив з радості і попросив нас з капітаном зайти до хати.

Біля круглого стола, за яким мені так часто доводилося сидіти, ми помітили трохи грубуватого на вигляд юнака з широким носом і кучерявим волоссям. Він здавався не дуже привітним, хоч і пробував посміхатися. На столі стояли дві порожні чарки і надпита пляшка чілійської м'ятної горілки. Очі юнака налились кров'ю: схоже було, що він уже прикладався до чарки. Але хлопець не був п'яний. Коли ми ввійшли, він підвівся і добродушно простягнув нам свою величезну руку.

Бургомістр з пафосом заявив, що юнак — дуже добра людина. Це його двоюрідний брат, син Таху-таху. Батько ж юнака походить з островів Туамоту.

— Це він нам допоміг умовити Таху-таху, — сказав бургомістр.