Розділ IX СЕРЕД БОГІВ І ДИЯВОЛІВ ПІДЗЕМНОГО СВІТУ ОСТРОВА ПАСХИ

Рівно опівночі я наблизився до маленької хатини Атана. Він сам відчинив мені, і перший, кого я помітив при мерехтливому світлі свічки, був мій давній «недруг» Андрес Хаоа, власник таємничих черепків. Він сидів неголений, скуйовджений, з почервонілими очима. Схопившись із стільця, Андрес раптом обняв мене, назвав братом І заявив, що готовий в усьому мені допомагати. В невеличкій кімнатці зазвучали пишні слова. Маленький добродушний Атан, гордо випнувши груди, почав вихваляти свою мана: вона врятувала нашу дружбу з Андресом, завдяки йому, Атанові, ми знову зустрілись у цьому домі.

Свою могутню мана Атан дістав у спадок від матері. Хоч він наймолодший у сім'ї, мати любила його найбільше і передала йому свою чарівну силу. Атан розповів, що Андреса Хаоа дуже зворушив мій подарунок. Сам Андрес признався, що навіть заплакав, коли побачив подарунки і почув слова про дружбу й мир. Він пояснив, що вскочив у велику халепу, коли тоді приніс мені черепок справжнього маенго. Я відразу зажадав, щоб він показав мені місце, де знайшов його. А він же взяв черепок з своєї родинної печери і показати її мені не міг. Йому довелось повести нас в інше місце, щоб відвернути увагу від печери.

Пояснення Андреса здавалось цілком вірогідним. А тепер, вів далі Андрес, він стільки наслухався про мене від Атана, що хоче дати мені «ключ» від печери, щоб я на власні очі побачив кераміку. Але в нього є брат, твердий як скеля, і спочатку треба його прихилити до себе. Хоч брат і молодший за Андреса, однак батько віддав «ключ» від печери йому. У нього в хаті живе аку-аку, і він страшенно розлютився, коли Андрес запропонував йому сьогодні ввечері передати «ключ» сеньйору Кон-Тікі.

— Ходімо зараз усі до брата, — запропонував маленький Атан. — З допомогою наших спільних мана ми напевно переконаємо його.

У зв'язку з відвідинами губернатора я був у білому тропічному костюмі. Тепер я переодягнувся в заздалегідь приготовані сорочку й штани захисного кольору, і ми вирушили в темряві з селища в північному напрямку. Цієї місячної ночі ми йшли довго і що далі, то більше шептались, то запальніше звучали слова про дружбу й братерство, Атан безмежно вірив у наші спільні мана і клявся, що він чистокровніший норвезький довговухий, ніж я сам. Супутники пояснили мені, що коли молодший брат Андреса, Хуан, спробує влаштувати мені пастку і даватиме «ключ» від печери, я повинен сказати «ні» і схрестити руки на грудях. Коли ж він потім дасть «ключ» своєму старшому братові Андресу, тоді я, подякувавши, можу взяти його з рук останнього.

Вийшовши за межу селища, ми опинились на якомусь пустирі і незабаром наблизились до високої кам'яної огорожі. Позад неї на тлі зоряного неба розкинула блискуче листя бананове дерево, наполовину закриваючи собою білий кам'яний будиночок. Він був без вікон і здавався покинутим. Ніщо не нагадувало про те, що тут хтось живе. Через огорожу вели трухляві сходи з поламаними подекуди східцями. Маленький Атан зважився — він перший зайде всередину і попередить про наш візит. Східці зловісно заскрипіли, коли Атан перелазив через огорожу. Незабаром він був уже біля дверей і обережно постукав. В дверях блимнуло світло: хтось впустив його всередину.

Хвилин через п'ять Атан повернувся розгублений і нещасний. Молодший брат Андреса був непохитний. Треба зайти до нього всім трьом і пустити в хід наших об'єднаних аку-аку.

Ми перелізли через огорожу і попрямували до хатини. Я зайшов першим, інші не відступали від мене ні на крок. Посеред кімнати, в якій не було нічого, крім пофарбованого в білий колір стола і трьох коротеньких лавок, стояли, втупившись у нас настійливим, ворожим поглядом, два здоровенні понурі чолов'яги. Здавалось, ці люди здатні на все, крім жартів. Одному з них було років понад тридцять, а другому десь понад сорок.

Я привітався, вони неприязно відповіли, навіть не поворухнувшись. Молодший брат Андреса стояв з закам'янілим обличчям, ніби індієць з американського фільму, і позирав на мене колючими чорними очима. Навколо рота і на підборідді в нього чорніла шорстка борода, така сама, як і в Андреса, що стояв позад мене. Жителі острова Пасхи не мали звички носити бороду, хоч бургомістр, Атан та інші умудрилися запустити вуса. Хуан стояв, широко розставивши ноги і засунувши руки за пазуху, так, що трохи було видно груди. Примруживши очі, він втупив у мене погляд і, ніби в забутті, повільно сказав:

— Дивись на мого аку-аку. Це його дім. Тепер треба було добре триматись: судячи по їхніх обличчях, зараз боротьба мала бути нелегкою.

— Я знаю це, — відповів я. — Я бачу.

Він відмахнувся від моїх слів, ніби вони дратували його, не зводячи ворожого погляду з мого обличчя, підступив ще ближче і, стримуючи лють, зашипів:

— Покажи мені силу свого аку-аку. Очевидно, Атан дуже розхвалив мене і мого аку-яку, і всі четверо чекали чуда. На їхніх обличчях відбивалось напружене чекання, а бородатий, який стояв переді мною, дивився з викликом і ненавистю. Він здавався п'яним, але це було не так: це було самонавіяння, майже транс. В цю мить він сам був своїм власним аку-аку.

Я підійшов ще ближче до нього, так, що ми майже торкались грудьми один одного.

— Якщо твій аку-аку такий дужий, як мій, — почав я, надаючи своєму голосові відтінку стриманої зневаги, — то пошли його з хати на вершину Оронго, до кратера Рано Као, у Вінапу, до статуй в Рано Рараку, в Анакену, в Хангароа, по всьому острові. Спитай його, чи не змінився острів, чи не стало все краще. Спитай, чи не з'явились із землі старовинні мури, чи не встали невідомі статуї? Коли ж твій аку-аку дасть тобі відповідь, я тебе спитаю: чи треба тобі ще доказів сили мого аку-аку?

Цих доказів виявилось для Хуана досить: він більше не сумнівався і запросив мене сісти поруч з собою на ослінчик.

До маленького Атана знову повернулась впевненість. Разом з Андресом вони почали наполегливо просити Хуана віддати мені «ключ». Невдовзі до них приєднався і похмурий товариш Хуана: він ввічливо доводив йому, що я повинен одержати «ключ».

Але головний герой навіть оком не моргнув. Він сидів, ніби на золотому троні, прямий, як свічка, схрестивши руки на грудях, стуливши рота і випнувши губи, точнісінько, як велетенські статуї. Самонавіянням він звеличував себе в своїх очах і в очах своїх друзів і скидався на самозакоханого знахаря чи могутнього жерця, якого раптом перенесли з минулого в наші дні і одягли в сучасний одяг.

Троє людей покірно стояли перед ним і вмовляли — дати «ключ». Вони просили, молитовно простягаючи до нього руки, один навіть став навколішки, але Хуан сидів, втішаючись їхнім приниженням, повільно повертаючи голову, наче купався в промінні ясного сонця. Час від часу він обертався до мене, намагаючись підкреслити свою духовну силу, свою мана. Хуан мав багато джерел надприродної сили, адже в ньому текла кров найзначніших племен. Крім того, він жив у домі аку-аку, його охороняли з усіх боків аку-аку. За його хатою мешкав наймогутніший аку-аку на острові. Сам Хуан жив перед хатою старої Таху-таху, яка доводилась його дружині тіткою. Більше в них не було сусідів. Трохи нижче, праворуч, стояла самітна хатина. Її власниця померла, і там тепер залишився лише аку-аку. Виходить, Хуана охороняли чотири аку-аку: один за хатою, один перед нею, один збоку і один — у самій хаті. Очі бородатого Хуана блищали: чим більше він бундючився, тим ставав неприступніший, і я поспішив припинити цю церемонію. Я скористався його ж методом: почав всіляко розхвалювати себе. І чим більше росла моя значимість в очах Хуана, тим більше знічувався він сам.

Я розповів йому, що дістав дуже сильну мана від свого могутнього названого батька Терііероо, останнього великого вождя Таїті, який, помираючи, дав мені королівське ім'я Тераї Матеата, що означає «Блакитне небо». Крім того, мені віддав всю свою мана останній вождь Фату-Хіви Теї Тетуа. А коли я прибув на плоту до Рароїа, то одержав ще могутнішу мана: все населення острова влаштувало свято в пам'ять першого свого вождя Тікароа, і мене прийняли в їхню громаду, давши ім'я Вароа Тікароа, тобто «Дух Тікароа».