Розділ VIII У ПОТАЄМНІ ПЕЧЕРИ ОСТРОВА ПАСХИ

У ПОТАЄМНІ ПЕЧЕРИ ОСТРОВА ПАСХИ

Якось перед заходом сонця ми, з Лазарусом поверталися верхи старою, зарослою травою дорогою з каменоломні Рано Рараку до табору в Анакені. Позад нас залишився вулкан, червоний у променях вечірнього сонця, а спереду розляглась усіяна камінням рівнина, на якій усе більше подовжувались тіні. І небо, і море застигли у вечірній тиші — все, здавалось, дихало спокоєм. Тільки дві карикатури верхівців якнайточніше повторювали наші рухи — це були наші довгі тіні. Мені знову здалося, ніби ми опинилися на місяці.

Враз я зупинився й оглянувся — до наших тіней приєдналася третя. Позад нас несподівано з'явився якийсь вершник. Блідий, довгов'язий, худий, він не зводив з нас похмурого, як сама смерть, погляду. Незнайомець безшумно зупинився в ту ж мить, що й ми, але варто було нам рушити далі, як третя тінь рухалась за нами по п'ятах. Було щось загадкове і в самій людині, і в її поведінці. Лазарус пробурмотів, що за нами їде брат дзвонаря. Перед цим він сказав Лазарусу, що коли той зуміє влаштувати його до мене на роботу, він працюватиме задарма. Від таких слів незнайомець став для мене ще загадковішим, і я не мав ніякого бажання брати до себе на роботу цю похмуру людину.

Я весь час відчував на собі його погляд; незнайомець не наближався до нас, коли ми притишували ходу, та варто було нам поїхати швидше, як він робив те ж саме. Краєчком ока я бачив тінь верхівця з конем, що кілометр за кілометром проводжала нас до самого табору. Та невдовзі сонце сховалось за вершину гори і всі тіні злилися в одну, перетворившися в ніч.

Лазарус вважав, що верхівець не чув нашої розмови. Я розповідав йому, що коли-небудь всі загублені печери й підземні проходи буде відкрито з допомогою спеціального апарата. Мої слова справили на Лазаруса величезне враження. Дорогою він показав мені чимало місць, де б такий прилад здався, бо в землі сховано багато печер, тільки вхід до них загублено. Він з острахом зауважив, що той, хто перший прийде на острів з таким апаратом, стане багатою людиною, навіть не виходячи за межі селища. Десь від північного його кінця до узбережжя під землею тягнеться потаємна печера завдовжки в триста метрів, яка належала одному з останніх королів. Колись якийсь остров'янин натрапив на неї і взяв звідти лише кілька величезних кам'яних наконечників для списів, але аку-аку почали його щоночі колоти й кусати, аж поки він не помер.

Вийшовши наступного ранку з намету, я відразу помітив худого, блідого незнайомця. Він нерухомо лежав на траві біля мого намету, але за вірьовкою, що відгороджувала табір, і не зводив з мене очей. Поліцаї Ніколас і Казіміро давно вже не охороняли табір, бо ніяких крадіжок не траплялось. Весь день я відчував, що худий остров'янин ходить за мною на певній відстані, як вірний пес, не говорячи й слова. Потім, коли вже всі в таборі спали, я знову побачив його: він сидів у темряві на мурі поблизу мого намету.

Вночі почалася страшна злива. Остров'яни були в захваті: запаси води в селищі скінчилися, і їм доводилось лазити по неї в печери та в заболочене озеро у великому кратері. Тепер, у самий розпал посухи, вода текла потоками, і для остров'ян це було ознакою «доброго щастя». Але в нас у наметах зробився справжній потоп. Після дощу колією, прокладеною джипом, з пагорба ринув шоколадного кольору бурхливий потік і перетворив глинисту долину, де був розташований табір, у справжнє озеро. Я прокинувся, почувши, як Анетта захоплено кричала по-полінезійєьки: «Дивись, мамо, дивись!» — і, сяючи з радості, показувала на свій горщик, що повільно кружляв між похідними ліжками. Я був, звичайно, не такий радий, тому що вода залила одяг, чемодани і все наше майно. Надворі клекотів бурхливий потік, а з наметів чулися сміх і лайка. Стеля на кухні впала, підставки для примусів наповнились водою, наче тазики, а довкола плавали різні продукти. Кок і стюард стояли в каші з борошна та цукру і ломом пробивали в підлозі отвір, щоб одвести воду в пісок. Фотограф рятував свої плівки й апарати, складаючи їх на ліжко, а матроси вичерпували з наметів воду відрами й глеками, ніби опинились на потопаючому кораблі. Ми швидко одвели воду од табору, прокопавши через дорогу рівчак і зробивши загату.

Серед цієї метушні із своєї сухої печери прийшли довговухі і, сяючи з радості, почали поздоровляти мене: це «добре щастя», тепер на острові надовго вистачить води для людей і для худоби. Навіть капітан був задоволений і повідомив мене, що на судні зібрано кілька тонн дощової води. Цистерна на прісну воду за одну ніч наповнилась по. вінця. Дощ послабив вітер і поклав край бурхливій погоді, що останнім часом не давала нам спокою.

А в печері довговухих лежав самотній чоловік і корчився від страшного болю. Тієї бурхливої ночі він ходив до своєї родинної печери і вперше виніс з неї камені. Я дізнався про його хворобу аж пізно вночі наступного дня, коли ми з лікарем повернулись від Естевана і його дружини.

Було вже далеко за північ. Перш ніж зайти до намету, я на мить спинився, милуючись силуетом щойно піднятого гіганта, що вирізнявся на тлі мерехтливого зоряного південного неба. Несподівано з темряви випірнув Лазарус, і з виразу його обличчя я здогадався, що сталося щось недобре. Він розповів, що брат дзвонаря, той. самий худий верхівець, лежить при смерті в печері Хоту Матуа. Чи не можна послати до нього лікаря?

Ми відразу зайшли до лікаря, який уже лаштувався залізти в спальний мішок, і всі троє поскакали через долину до печери. Дорогою Лазарус розповів, що хворий признався йому, що має печеру. Минулої ночі, під час страшної зливи, він виніс із неї багато речей і сховав у мішку серед великих брил на пагорбі поблизу Анакени. Але вранці він раптом захворів, і протягом дня йому стало ще гірше. Тепер хворий лежить, скоцюрбившись, і скаржиться на нестерпний біль у животі. Він сказав Лазарусу, де захований мішок, і попросив віднести речі мені, якщо він помре.

В печері вздовж і впоперек лежали люди, намагаючись заснути. В самому кінці приткнувся довгов'язий, смертельно блідий чоловік із запалими щоками. Він важко дихав і стогнав. Всі присутні, широко розкривши очі, стежили, як лікар оглядав з усіх боків кістляве тіло і запихав хворому до рота пілюлі. Лікар поїхав до табору, привіз нових ліків, і до світанку хворий почав заспокоюватись, біль, очевидно, минув, і боятись була нічого.

Коли ми, нарешті, вибралися з печери, хворий почував себе вже так добре, що невдовзі сам виліз надвір і зник у темряві. Він чимдуж поспішив на пагорб, знайшов мішок, відніс фігурки назад до печери і швидко поставив їх на місце, щоб вберегти себе від гніву і кари аку-аку. Відчуваючи полегшення, він голіруч повернувся до селища і розповів друзям, що був на волосок від смерті. Лікар же сказав, що в нього була лише колька в животі.

Блідий брат дзвонаря з'явився і зник, як падуча зірка в нічному небі, але зцілення хворого і злива справили на мешканців печери велике враження. Повернувшись на світанку додому, я знайшов у себе на ліжку кам'яну голову з роззявленою пащею. Це була голова звіра з родини кошачих, така завбільшки, як у лева чи пуми. Я запалив сірника і помітив, що Івонна лежить з розплющеними очима. Вона сказала, що цю скульптуру щойно всунув до намету якийсь остров'янин; їй здалося, що то був наймолодший брат бургомістра.

Івонна не помилилась. Наступного дня до мене в намет зайшов невисокий чоловік з вусиками й великими карими, як у оленя, очима — той самий з золотим серцем, котрий разом зі мною, бургомістром і Лазарусом перевернув перший камінь з зображенням кита. Лазарус, позбувшись тепер свого страху, вже довгий час намагався вдихнути мужність в маленького Атана, який признався йому, що теж має печеру. Атан навіть розповів, що хоче попросити в свого найстаршого брата, бургомістра, дозволу подарувати сеньйору Кон-Тікі щось із своєї печери.

Виглянувши кілька разів з намету і впевнившись, що нас ніхто не підслухує, Атан відверто розповів усе, що знав. Він — чистокровний довговухий. Усього їх четверо братів: найстарший, бургомістр Педро Атан, є главою сім'ї, далі йдуть Хуан Атан, Естеван Атан і він сам, Атан Атан. В честь одного з предків він ще має ім'я Харе Каї Хіва. Їхній батько був дуже багатий і дав кожному з братів по печері. Атан, як наймолодший, дістав найменшу, в Ній тільки шістдесят скульптур. Крім того, він нічого не знає про печери інших братів, а, своєю власною без них не може розпоряджатися. Атан одержав печеру від батька, а той — від Маріа Мата Поепое, який у свою чергу дістав її від Атамо Уху. Останній одержав печеру від Хоре Каї Хіва — творця скульптур. Я згадав ім'я Харе Каї Хіва по родословній таблиці бургомістра: він був прямим потомком Оророїни.

Я спитав, якого звіра зображає голова, що він її мені приніс. Атан невпевнено відповів, що це морський лев: такі створіння часом з'являються біля берегів острова.

— Але ж у морських левів немає вух, — заперечив я.

— Це так, але хтозна, можливо, за часів Харе Каї Хіва леви мали інший вигляд?