Розділ VII ЗУСТРІЧ З МОВЧАЗНИМИ СТОРОЖАМИ ПЕЧЕР

ЗУСТРІЧ З МОВЧАЗНИМИ СТОРОЖАМИ ПЕЧЕР

Велике чілійське військово-транспортне судно з'явилось на обрії, як тільки почало сходити сонце, розганяючи примарні тіні біля прибережних скель. Широке, плоске, сірого кольору, з металевою баштою посередині, воно виростало перед нашими очима, як перший привіт з далекого світу, перша звістка про те, що за всіма горизонтами все ще лежить земля. Оборонний рів Іко засипано землею, люди змінили зброю.

Ми зустріли «Пінто» біля пташиних островів. На просторій палубі і на всіх його надбудовах було повнісінько людей. Порівнявшись з судном, наш капітан засигналив сиреною, а ми послали своїм хазяям вітання прапорцями. Військове судно відповіло п'ятьма залпами і підняло на грот-щоглі норвезький прапор. Це було виявом великої приязні. Ми зробили півколо, ввімкнувши мотори на найбільшу швидкість, і маленький гренландський траулер ескортував мирного сірого велетня до якірної стоянки поблизу селища Хангароа.

На молу вже чекало все населення острова. «Пінто» відсалютував двадцять одним гарматним залпом, потім губернатор під'їхав на моторному човні до корабля, піднявся на борт і привітав командира з прибуттям до військово-морського протекторату.

Через двадцять хвилин після прибуття на корабель губернатора я теж, як було й домовлено, разом з капітаном та експедиційним лікарем поїхав своїм човном до «Пінто». Нас зустріли дуже тепло. Коли човен пристав до борту, горніст протрубив сигнал. Командир судна з губернатором чекали нас на трапі. В салоні командира нас зустріли чілійський адмірал медичної служби і американський морський аташе з дружиною. Він прибув вивчити можливості спорудження на острові великого аеродрому, щоб відкрити повітряну лінію сполучений між Південною Америкою та Австралією.

За склянкою коктейлю я в короткій промові подякував за виняткову гостинність, яку виявляли до нас на острові губернатор і його люди, а командир військового корабля щиро побажав нам і надалі таких успіхів, яких ми вже досягли тут. Він запропонував забезпечити нас усім, чого бракувало експедиції, і звелів принести два великі мішки з поштою, — їх жадібно схопили лікар і каштан. На цьому формальності закінчились, і почалася сердечна дружня розмова.

Невдовзі двері відчинилися й зайшов бургомістр у випрасуваній сорочці і галстуку. За ним крокували Лазарус і ще шестеро представників від остров'ян. Бургомістр попрямував просто до поважного з золотими лампасами командира і потис йому руку. Жваво жестикулюючи, він вмить оголосив усім, що це — справжній командир, він знає, що до чого: адже раніше ніхто не салютував, наближаючись до острова. Потім бургомістр виструнчився, тримаючи розчепірені пальці вздовж рубця штанів, його приклад наслідували інші представники, і тут він прямо в лице командирові хвацько проспівав чілійський національний гімн. Закінчивши гімн, бургомістр і його супутники раптом перетворилися в справжній джаз-банд і, колихаючи плечима й коліньми, заспівали ритмічну королівську пісню про Хоту Матуа, який зійшов на Анакенський берег. Не встиг бургомістр докінчити останнього рядка, як помітив мене. Він застиг, наче кіт, що готується до стрибка, ткнув у мене пальцем і загорлав:

— Мі аміго[10], сеньйор Кон-Тікі!

Наче за сигналом, він і всі його товариші засунули руки в кишені і, вийнявши пачки американських сигарет різних марок, простягли їх командирові «Пінто», ніби показуючи, які чудові товари ми їм привезли; ось, мовляв, як треба ставитись до остров'ян.

Командир вислухав усе це із стоїчним спокоєм. В цей час знову принесли піднос з коктейлями і остров'ян запросили пригощатися. Очі в бургомістра спалахнули від задоволення: що не кажи, а командир — людина приємна, хоч його сигарети й не такі добрі, як у сеньйора Кон-Тікі. Я з острахом стежив, як бургомістр одним ковтком випив вино. Але він гордо й задоволено підморгнув мені і заспокійливо кивнув головою: мовляв, мені не доведеться червоніти за нього, він знає, як пити добре вино. Нарешті він і його супутники залишили салон і пішли оглядати великий корабель.

Невдовзі я знов побачив бургомістра. Він стояв, оточений захопленою юрбою, в барі офіцерської кают-компанії. З цим рейсом на судні було багато значних пасажирів, серед них професори Вільгельм і Пенья з групою чілійських студентів-археологів, що приїхали познайомитися з наслідками наших розкопок. Я знав обох люб'язних професорів по Чілі, і тому вони зустріли мене палкими південноамериканськими обіймами. Разом із студентами вони зацікавлено слухали про відкриття на острові різних епох і про викопані з землі статуї, не схожі на ті, що стоять на поверхні. Тут, у барі, я не посмів нічого сказати про чудові фігурки, які мені подарували з потаємних родинних печер. Одне необережне слово могло тепер зруйнувати всі мої шанси на розкриття їхньої таємниці. План дістатися до такої печери і досі висів на волоску, і коли якісь чутки дійдуть до остров'ян, вони злякаються і замовкнуть, а тим самим печери, знову залишаться за сімома замками.

Я вже хотів іти, як раптом не на жарт перелякався. Від прилавка в барі до мене долинув хвалькуватий голос бургомістра з якимись незвичайними нотками. Побачивши, як бургомістр намагається поставити порожню склянку, я зрозумів, що стойка хитається у нього перед очима. Він голосно й виразно заявив:

— Друзі мої, я, багата людина. Я маю печеру!

Якусь мить я стояв мов укопаний, чекаючи, що ж станеться далі. Але нічого не сталось. Решта людей балакали між собою про щось інше, а сам бургомістр не сказав більше жодного слова, Очевидно, це він уперше, проговорився за чаркою. Але його або ніхто не слухав, або його слова сприймали як звичайні хвастощі, коли там взагалі були люди, для яких слова «я маю печеру» звучали б як щось незвичайне. Та бургомістр, здається, опам'ятався і сам злякався своїх слів, бо відразу ж після того, як я вирушив назад на свій корабель, він на іншому човні теж поплив до берега.

Цього року команді і пасажирам «Пінто» остров'яни запропонували не дуже великий вибір різьблених виробів із дерева. Кращі речі давно були куплені членами нашої експедиції. Тому професор Пенья пішов до бургомістра додому. Там він побачив чимало майстерно зроблених дерев'яних фігурок, готових і напівготових. Але бургомістр відмовився продавати їх, сказавши, що вони зроблені для сеньйора Кон-Тікі, і взагалі тепер у нього так багато замовлень від людей Кон-Тікі, що він ледве може їх виконати.

Пеньї залишалось тільки примиритися з цим. Потім він почув про «добре щастя» Кон-Тікі, бо варто було його людям перевернути будь-який камінь чи копнути лопатою землю, як там виявлялося щось незвичайне. Пенья терпляче вислухав і це, та балакучий з похмілля бургомістр ще більше розійшовся, описуючи дивовижні знахідки експедиції.

Нарешті професора охопили сумніви. Слова бургомістра могли в кого завгодно викликати враження, що трава острова Пасхи росте на купах пам'яток культури, а сказати, що дійсно цінними нашими знахідками були тільки руїни та гігантські статуї, які залишились лежати на своїх місцях, бургомістр забув. Пенья міг подумати, що корабель експедиції повний-повнісінький цінних знахідок, музейних скарбів, адже нам першим спало на думку копати на цьому безлісому острові.

Увечері професор Пенья вдруге прибув на берег, цього разу з телеграмою в руках. Кілька чоловік бачили телеграму і, налякані, прибігли розповісти мені, що міністр освіти Чілі уповноважував професора Пенью конфіскувати археологічні знахідки експедиції і забрати їх на військовий корабель. Губернатор жахнувся, командир безпомічно розводив руками, патер Себастьян взагалі не міг нічого зрозуміти. Коли такі уповноваження справді дав міністр, то ніхто на острові не зупинить Пенью. Тоді експедиції доведеться віддати навіть уламки кісток і проби деревного вугілля, які останніми місяцями археологи викопали з землі. Наших чілійських друзів охопив відчай, і вони ладні були зробити все, що тільки можуть, аби дійти до згоди. Врешті було вирішено провести з професором Пенья нараду «за круглим столом» у маленькому кабінеті патера Себастьяна. Всі щиро сподівалися, що ми порозуміємось і матеріали експедиції не будуть конфісковані.

Звістка про це дійшла й до остров'ян. Обурені, вони запевняли мене, що ніхто не має права забирати те, що я в них купив; вони вільні розпоряджатись своєю власністю, як їм захочеться. Особливо боялись за свої камені Естеван і Лазарус. А втім, Лазарус вважав, що коли, я покличу на допомогу свого аку-аку, то ніхто не рушить з корабля жодної речі.