Розділ VI ЗАБОБОН ПРОТИ ЗАБОБОНУ

ЗАБОБОН ПРОТИ ЗАБОБОНУ

Ліхтар висів на мотузочку під стелею, кидаючи довгі тіні на тонку стіну намету. Я прикрутив гніт і хотів лягати спати. В таборі було темно й тихо, тільки з берега долинав шум прибою. Івонна вже залізла в спальний мішок на розкладному ліжку біля задньої стіни намету, а Анетта давно заснула за низькою перегородкою з брезенту, що одділяла її куточок. Раптом я почув, як хтось шкрябнув знадвору пальцем по намету і тихо прошепотів ламаною іспанською мовою:

— Сеньйоре Кон-Тікі, можна зайти?

Я знову одягнув штани і обережно розстебнув замок-блискавку настільки, щоб можна було висунути ніс й одне око. В темряві я розрізнив постать людини, що тримала під пахвою якийсь згорток. За нею, на фоні зоряного неба, вимальовувався силует кам'яного велетня… Минуло сім днів, як довговухі почали піднімати його.

— Можна зайти? — знову благально прошепотів невідомий.

Я розстебнув замок до кінця і впустив несмілого гостя. Він прослизнув у намет, став, зігнувшись, і озирнувся з захопленням і вдячною посмішкою. Я відразу ж пізнав його: це був наймолодший робітник з групи бургомістра, з так званих «нечистих довговухих», напрочуд красивий хлопець років двадцяти. Звали його Естеван Пакараті. Намет, був такий низький, що він не міг випрямитись на весь зріст, і я запросив його сісти на край; мого ліжка.

Він сів і деякий час ніяково посміхався, шукаючи потрібні слова. Потім незграбно ткнув мені круглий згорток у коричньовому пом'ятому папері.

— Це тобі.

Я розгорнув папір і побачив курку. Кам'яну курку. Вона була виконана цілком реалістично в натуральну величину і нічим не скидалась на звичайні вироби остров'ян. Перш ніж я встиг що-небудь сказати, гість промовив:

— Всі в селищі кажуть, що сеньйор Кон-Тікі посланий нам, щоб приносити щастя. Це тому, що ти дав нам багато гарних речей. Всі курять твої сигарети і дякують тобі.

— Але де ти взяв цей камінь?

— Це моа, курка. Моя жінка сказала, щоб я заніс її тобі в подяку, тому що всі сигарети, які ти даєш мені щодня, викурює вона.

Івонна висунулась із спального мішка і витягла з чемодана кусок матерії на сукню. Але Естеван рішуче відмовився взяти його. Ні, він не обмінює камінь, це подарунок сеньйору Кон-Тікі.

— А це подарунок твоїй дружині, — сказав я.

Естеван неохоче здався і знову почав дякувати за харчі, сигарети і все інше, що він і решта довговухих щодня одержують. Потім виліз з намету і зник у темряві — пішов ночувати до селища. Але перш ніж піти, він. попросив мене заховати камінь так, щоб ніхто його не побачив.

Я ще раз оглянув майстерно зроблену фігурку. Камінь ледь відгонив димом. Вперше я бачив справді художній твір остров'ян, який не повторював одних і тих самих дерев'яних фігур чи копій великих кам'яних статуй. Я заховав курку в чемодан, погасив світло і ліг спати.

Наступного вечора, коли все затихло, знову почувся той самий шепіт. Чого йому ще треба?

Цього разу Естеван приніс інший камінь — скоцюрбленого чоловічка з довгим дзьобом, який тримав у руці яйце. Фігурка була майстерно зроблена у формі стилізованого горельєфа на плоскій плитці — варіант скульптур, які ми знайшли на скелях біля руїн селища птахо-людей Оронго. Жінка Естевана прислала його в подяку за матерію. Чоловічка зробив її батько. Естеван попросив цю фігурку також нікому не показувати. Ми й цього разу дали йому подарунки для дружини. Камінь був вогкий і старанно вичищений піском. Я знову помітив, що він пахне димом. Тут була якась загадка. Але яка саме?

Мені цілий день не сходили з думки ці камені. Вони були такі незвичайні і так майстерно зроблені, що я, нарешті, не витримав. Після обіду я покликав у намет бургомістра і, спустивши поверх сітки брезент, щоб нас ніхто не бачив, сказав: