Розділ III У ВУЛКАНІЧНИХ ГАЗОВИХ ТУНЕЛЯХ

У ВУЛКАНІЧНИХ ГАЗОВИХ ТУНЕЛЯХ

Наша перша маленька група бродила по анакенській долині вздовж узбережжя, шукаючи зручного місця для табору. Ніде не видно було жодної живої душі. Раптом на вершині пагорба з'явився самотній вершник — це був місцевий пастух. Під'їхавши до нас, він зліз з коня і привітався. Пастух жив у західному кінці долини в кам'яній побіленій хатці і пас вівці в цій частині острова. Почувши про наш намір оселитися в Анакені, він одразу ж показав на невеликий каньйон з кількома просторими печерами. За його словами, ці печери колись належали Хоту Матуа. В них оселилися, як тільки зійшли на берег, ті, хто справді вперше відкрив острів: король Хоту Матуа та його супутники. Потім вони спорудили собі великі хатини з очерету. Пастух говорив про Хоту Матуа з такою гордістю, з якою англієць говорить про королеву Вікторію. Він не уявляв собі, що можуть бути люди, які не знають про Хоту Матуа. Адже він був альфою і омегою розуміння світу остров'ян, чимсь середнім між Адамом у біблії та Колумбом в історії.

Коли я заявив, що в нас немає потреби жити в печерах, бо ми привезли з собою намети з водонепроникної матерії, пастух показав у протилежний бік.

— Якщо у вас є брезент, ви можете спати он там на березі, на місці старої хатини Хоту Матуа.

Він повів нас долиною до рівної тераси біля підніжжя невисокого, схожого на купол пагорба. Тут скрізь залишились сліди колишньої величі. Просто перед бухтою і з обох її боків здіймалися звернені до моря три храмові тераси, складені з величезних кам'яних блоків. Вони височіли просто над відкритим піщаним берегом і скидалися на фортеці, які захищали місцевість від нападу з моря. Але порозкидані в піску біля них великі жовтосірі кам'яні статуї свідчили про те, що тераси правили їм за постаменти. Всі велетні лежали ниць, головою до центра острова. З цього видно, що вони стояли спинами до моря, а лицем до храмової тераси. Біля середньої тераси одна біля одної лежало багато статуй, а величезні циліндри з червоного, як іржа, каменю, що колись увінчували їхні голови, поскочувалися аж на рівнину. Біля могутньої високої тераси на східному краю бухти лежала тільки одна статуя. Фігура загрузла головою в землю, та, судячи з ширини плечей, вона була набагато більшою за своїх родичів на сусідній терасі. Тут, де тепер лежав цей широкоплечий велетень, жив колись король Хоту Матуа. Пастух благоговійно показав на ще й досі міцний фундамент старої хатини короля. За фундаментом збереглася своєрідна п'ятигранна кам'яна піч — очевидно, тут колись містилася кухня Хоту Матуа.

Це було цікаве місце для розкопок, тому ми й вирішили стати табором на плоскій терасі перед маківкою з поваленого гіганта. Пастух стежив за всім, що ми робили, з великою цікавістю, безустанку повторюючи, що тут стояла хатина короля. Нарешті, впевнившись, що ми цілком уявляємо, де знаходимось, і одержавши пачку сигарет, він попрощався з нами і поїхав.

Незабаром ми почали вивантажувати на берег устаткування. Разом з кількома остров'янами ми спочатку об'їхали на алюмінієвому плоту всю бухту, щоб вивчити хвилі та шхери. Середина бухти була вільна від каміння і не така бурхлива.

Висадивши на берег фотографа з усім його спорядженням, ми вирушили назад до моторного човна, який чекав напівдорозі між берегом і судном. Ми вже відпливли далеченько, як раптом помітили, що з моря котиться велика хвиля, яка саме підняла на гребінь наш човен. Щоб уникнути наступної хвилі, моторист на човні дав повний газ і поплив геть. Ми гребли, напружуючи всі сили, і витримали першу хвилю, але на нас сунула ще одна, зростаючи на наших очах, В наступну мить прямовисний вал підкинув наш пліт догори і перевернув його. Мене щось стукнуло по голові, і, щоб не вдаритись об понтони плоту, я швидко пірнув у воду. Заплющивши очі, щоб у них не попав піднятий з дна пісок, я намагався на глибині відплисти якнайдалі, а коли, нарешті, виринув з другого боку плоту, море було таке саме спокійне, як і раніше.

Цей випадок став для нас повчальним прикладом, оскільки нам треба було ще перевезти на берег усе необхідне устаткування. Хоч такі велетенські вали не часто траплялися в анакенській бухті, все-таки доводилось бути обережним, бо хвилі налітали тоді, коли їх найменше сподівалися. Щоб не мати клопоту з морем, ми закріпили на якорі в бухті, там, куди не досягали хвилі, наш найбільший рятувальний пліт, влаштувавши таким «чином своєрідний плавучий причал. На нього без жодного риску човен доставляв устаткування з корабля, а тут уже ми переносили вантаж на маленький понтонний пліт і, коли не було великих хвиль, направляли його з прибоєм аж до самого берега. Так ми перевезли все необхідне. З корабля моторний човен викликали сиреною, а з берега — з допомогою сигнальних прапорців. На середньому етапі, там, де гуляли буруни, завжди чулась лайка, сміх, можна було побачити мокрі штани. Часто доводилось так скрутно, що кок і стюард доставляли тільки-но спечений хліб у водонепроникних гумових мішках, добираючись до берега плавом.

Море зустрічало людей різким холодом, але піщаний берег був теплий і привітний, тому всі ми почували себе чудово в осяяній сонцем королівській долині. Невдовзі на храмовій терасі серед повалених гігантів один за одним почали з'являтись наші зелені намети, і там, де колись минуло дитинство роду Хоту Матуа, виросло наше мирне селище. Остров'яни, які допомагали нам перевозити спорядження, були в захваті, коли, піднявшись на високий мур, побачили, де ми поставили намети. Бургомістр, набравши в легені повітря, урочисто заявив:

— Сеньйоре, саме тут Хоту Матуа спорудив свою першу хатину, ось її фундамент, а он — кухня.

І знову один поперед одного остров'яни почали розповідати про свого короля, але вони не виявляли невдоволення, що ми вибрали це місце, і охоче допомагали нам ставити намети.

Коли почало смеркати, один з остров'ян привів кілька неосідланих коней, і всі наші гості, попрощавшись, поїхали до селища.

Тієї, ночі я заснув пізно. Я лежав, дивлячись на місячне світло, що проникало крізь тонку зелену матерію намету надо мною, і слухав шум хвиль, що бились об берег, на який колись вперше ступив Хоту Матуа. Цікаво, яке в нього було судно і якою мовою він розмовляв? Який вигляд мала ця долина, коли він прибув сюди? Чи був тут ліс, як зараз на інших островах південної частини Тихого океану? Може, рід Хоту Матуа вирубав і спалив дерева, знищивши, кінець, кінцем, весь ліс так, що острів став таким, як ми бачимо його сьогодні — без єдиного деревця, котре могло б дати затінок цим стрімким горбам?

Мене трохи хвилювала цілковита відсутність дерев і кущів. Може, й справді не варто було вирушати сюди: провадити розкопки? Адже, коли тут ніколи не було рослинності, яка, гниючи, з кожним роком збільшувала б шар грунту, то острів завжди мав такий вигляд, як сьогодні. Якщо фундамент хатини Хоту Матуа ще й досі видно з землі, то грунту й справді тут утворилося дуже мало і так само мало є для нас шансів знайти щось нове. Здається, що, крім піщаних дюн на березі та овечого посліду між камінням, на землі Хоту Матуа нічого не добавилося — вона залишилась такою самою сухою й голою.

До мене долинув сильніший, ніж звичайно, шум хвиль, що одна за одною налетіли на берег, і я помацав на голові гулю. Та коли ми вже опинилися тут, то треба спершу перевірити як слід, чи справді на острові не варто копати, а тоді вже плисти в інші місця, передбачені нашою програмою.

В перші ж дні археологи вирушили на розвідку в обидва кінці острова, а решта наших людей тим часом вивантажувала на берег устаткування і готувалася до дальшої роботи експедиції.

На всьому острові не було жодного струмка, тільки на дні трьох згаслих вулканів утворилися болота і місцями траплялася заросла очеретом вода. Нам доводилося привозити дрова і воду для пиття з вівцеферми Вайтеа, розташованої в горах у глибині острова кілометрів за п'ять од табору. Там ріс невеликий евкаліптовий лісок, а вода текла туди по трубі з колишнього вулкана Рано Арої. Губернатор позичив нам велику, незграбну саморобну баржу, остров'яни підтягнули її до судна, і в тиху погоду ми переправили нею на берег експедиційний джип. Цим ми вирішили питання довозу дров і води.

На острові збереглися залишки давніх доісторичних доріг, а коли додати і те, що управитель ферми звелів розчистити деякі місця від каміння, то на машині ми могли перетяти весь острів, довжина якого становила біля п'ятнадцяти кілометрів.