Розділ IX СЕРЕД БОГІВ І ДИЯВОЛІВ ПІДЗЕМНОГО СВІТУ ОСТРОВА ПАСХИ

— Ти, виходить, записав лише кількість своїх печер?

— Звичайно, сеньйоре, це зовсім маленька книжечка, — привітно відповів бургомістр, показуючи двома пальцями розмір невеликої марки.

Я здався.

У мене до горла підкотився клубок, коли я спускався сходами маленького будиночка бургомістра. Дон Педро знову стояв засмучений у дверях, а позад нього на долівці лежали камені. Це була моя остання зустріч з доном Педро Атаном, найцікавішою людиною на острові Пасхи, останнім знаменосцем довговухих, чия голова так набита таємницями, що він і сам уже не тямить, де кінчається дійсність і де починається фантазія. Якщо колись острів був заселений кількома тисячами таких людей, як бургомістр, то немає нічого дивного, що монументи, в реальність яких важко повірити, самі виповзали з гори і самі випрямлялися на весь зріст. І немає нічого дивного, що було створено аку-аку і надійні скарбниці, щоб ховати багатство народної фантазії, втілене у маленьких фігурках, які грішний люд міг би просто покрасти.

Коли пролунала команда й було піднято якір, а машинний телеграф привів у рух поршні й колеса в череві нашого судна, на борту і на березі не було жодного веселого обличчя. Ми встигли поріднитися з невеликою громадою остров'ян. Зелені намети стали невід'ємною частиною королівської долини Анакена. Тепер піднятий на постамент велетень знову залишився сам, сумно дивлячись на залиту сонцем безлюдну долину. Коли ми згорнули останній намет, велетень здавався таким самітним, ніби просив знов повалити його носом у пісок так, як він лежав останні століття.

Проте гігант в Анакені був тільки кам'яною статуєю, а в селищі Хангароа ми залишили іншого велетня, з плоті й крові. Серед безлічі наших друзів на березі у своїй білій сутані стояв простоволосий патер Себастьян. Нам здалося, що священик належить до експедиції не менше за кожного з нас. Але він обома ногами міцно вріс у землю острова Пасхи і не був одинокий, як велетень в Анакені. Так колись мав стояти серед предків остров'ян король Хоту Матуа, коли привів свій народ до цих далеких берегів.

Ми прощалися з кожним остров'янином. Один за одним учасники експедиції підходили прощатися з патером Себастьяном, який посів значне місце у житті всіх нас. Після того як попрощалася з ним Івонна і маленька Анетта, настала моя черга. Я довго стискав йому руку. Ми небагато сказали один одному. Далеко легше знайти слова на вокзалі, ніж на березі найвідлюднішого острівця, коли судно готове відчалити і ти прощаєшся з людиною, що стала тобі другом назавжди. Патер Себастьян рвучко повернувся, остров'яни розступилися, і він, у чорних великих черевиках, самотньо побрів угору. Там, на плато, його чекав новий червоний джип. Поки не зітруться скати, старий священик може поберегти свої натруджені ноги, подаючи допомогу хворим і стражденним на всьому острові, аж до лепрозорію, що містився в північній його частині.

Губернатор з сім'єю прибув провести нас на моторному човні. Я саме хотів уже плигнути до них у човен, коли старий Пакоміо схопив мене за руку і відвів убік. Це він перший поїхав зі мною на острів птахів, щоб показати потаємну печеру, яку ми так і не знайшли. Потім Пакоміо став правою рукою Арне і бригадиром землекопів у Рано Рараку. Коли якось Арне біля великої статуї викопав маленьку фігурку, він пошепки запропонував показати йому печеру, повну таких фігурок. Але тут якраз через печери в селищі піднявся галас, і Пакоміо, злякавшись, відмовився від своєї обіцянки. Він навіть якось біг за мною і запевняв, що в печерах нічого немає. Ще коли жили їхні предки, такі печери з скульптурами існували, але тепер усі потаємні входи забуті, і якщо хтось і приносив мені кам'яні фігурки, то це були копії тих, що загублені в печерах.

Пакоміо стояв передо мною і зніяковіло крутив у руках солом'яний бриль. Позаду юрмилася решта остров'ян.

— Ти повернешся на острів, сеньйоре? — спитав він схвильовано, дивлячись на мене великими карими очима.

— Це буде залежати від каменів, які я везу з собою. Якщо все це, як ти казав, брехня і фантазія, то вони не принесуть, мені «доброго щастя» і мені нічого повертатися сюди.

Пакоміо похнюпився і почав поправляти на брилі вінок з білого пір'я. Потім спокійно глянув на мене і сказав з притиском:

— Не всі камені, що ти дістав, брехня і фантазія. Вони принесуть тобі «добре щастя», сеньйоре.

Старий дивився на мене привітно і тривожно. Ми потиснули один одному руки, і я плигнув у човен.

Ціла юрба остров'ян пішки і на конях бігла берегом, махаючи нам руками. Мені здавалося, що стук копит відлунюється під землею, бо ж острів Пасхи складається з двох поверхів. Але насправді це гриміли хвилі, розбиваючись об похмурі прибережні скелі.