Розділ І КОЛИ ДЕТЕКТИВИ ВИРУШАЮТЬ НА КРАЙ СВІТУ

КОЛИ ДЕТЕКТИВИ ВИРУШАЮТЬ НА КРАЙ СВІТУ

Я не мав аку-аку.

А якби й мав, то не зміг би скористатися ним, бо не знав, що це таке.

На острові Пасхи кожна розсудлива людина має аку-аку; там він з'явився і в мене. Але тепер я тільки-но готувався до подорожі, і тому аку-аку в мене ще не було. Можливо, саме через це було так важко лаштуватись у дорогу. Повертатись додому виявилося набагато легше.

Такого відлюдного куточка, як острів Пасхи, немає більше ніде в цілому світі. Єдина суша, яку жителі острова можуть бачити, — це місяць і зірки на небі. Остров'янам треба їхати набагато довше, ніж іншим народам, щоб переконатись, що насправді існують ближчі суходоли. Саме через це вони відчувають таку близькість до зір і краще знають їхні назви, ніж назви міст і країн на нашій планеті.

На цьому далекому острівці на схід від сонця і на захід від місяця людство колись здійснило одну із своїх найдивовижніших химер. Невідомо, хто саме й для чого.

Це сталося ще до того, як Колумб привів білу людину до Америки, відкривши ворота до великого незвіданого Тихого океану. Ще тоді, коли наша раса вважала, що світ кінчається біля Гібралтара, жили інші люди, безстрашні мореплавці, які знали далеко більше. Випереджаючи свій час, вони борознили незнайомий океан — безкраїй водяний простір на захід від пустельних берегів Південної Америки. Серед океану мореплавці натрапили на сушу — найвідлюдніший у світі маленький острівець. Там вони зійшли на берег, нагострили свої кам'яні сокири і заходилися здійснювати один із найхимерніших будівельних задумів минулого. Будували вони не замки й палаци, не греблі й причали. Вони витісували гігантські кам'яні фігури людей, високі, мов дім, важкі, мов залізничний вагон; перетягували їх через гори й долини і ставили високо на масивних кам'яних терасах по всьому острову.

Як вони справлялися з цим задовго до ери техніки, ніхто не знає. Так чи інакше, а фігури залишились там стояти, здіймаючись до неба, які хотіли їхні творці, — народ же загинув. Жителі острова ховали своїх померлих біля підніжжя колосів, яких самі створили. Та одного дня стукіт сокир припинився. Припинився, мабуть, несподівано, бо інструменти залишились лежати на своїх місцях і багато фігур були закінчені лише наполовину. Загадкові творці щезли в мороці минулого.

Що ж трапилось на острові Пасхи?

Я в тисячний раз налягав грудьми на письмовий стіл, оглядаючи величезну карту Тихого океану — підступний лист паперу, де великими літерами позначені острови ї з допомогою лінійки однаково легко плисти і за течією і проти неї. З цим океаном я був уже трохи знайомий. Там, дещо південніше екватора, в диких долинах Маркізького архіпелагу, я прожив рік життям тубільця і навчився дивитись на природу очима полінезійця. Там же вперше я почув розповідь старого Теї Тетуа про людину-бога Тікі. І там, на островах Товариства, під пальмами Таїті, я слухав колись великого вождя Терііероо. Він став мені названим батьком і навчив поважати його расу, як свою власну. А на архіпелазі Туамоту наш пліт «Кон-Тікі» викинуло на кораловий риф, і ми переконалися, що навіть солоні океанські води покірно течуть у суворо визначеному напрямку: від Південної Америки до цих далеких островів. І хоч як далеко лежали ці острови, до них все-таки могли досягнути бальзові плоти стародавніх інків.

Або, наприклад, Галапагоські острови із сухими кактусовими лісами. Про них у мене також лишилися дивовижні спогади. Нас замалим не затягло туди на плоту «Кон-Тікі», а згодом я організував на Галапагоські острови спеціальну експедицію, щоб розкрити таємниці цього загубленого серед океану архіпелагу. В цій казковій країні, заселеній гігантськими ящірками та найбільшими в світі черепахами, я знайшов черепки від лампи Аладдіна, що лежали в купі сміття серед кактусів. Досить було потерти ці черепки, як в уяві поставали широкі вітрила на обрії. Це пливли могутні попередники індійського племені інків, які, покинувши берег Південної Америки, зважились на своїх плотах вийти в бурхливий океан. Не раз, а багато разів вирушали вони в море і висаджувались на безводних скелях Галапагоських островів. Там мореплавці ставали табором, і після них залишалися черепки з розбитих дивовижних глеків, які вони брали з собою в дорогу. Таких глеків не виготовляв жодний інший народ у цілому світі. Ці черепки ми відкопали на місці прадавніх стоянок. Вони й були для нас лампою Аладдіна, відображали подвиги сміливих мореплавців і кидали світлий промінь у темний, як ніч, морок минулого.

До нас жоден археолог не досліджував Галапагоських островів — там ніхто нічого не шукав. Нам першим спало на думку, що індійці виходили так далеко з море, тому ми й вирушили на пошуки. Разом з археологами Рідом і Шельсволдом я відкопав дві тисячі старовинних черепків із ста тридцяти різних глеків. Експерти у Вашінгтоні дослідили ці уламки, як детективи досліджують відбитки пальців, і змогли визначити, що за тисячу років до відкриття Колумбом Америки попередники інків проклали шлях у Тихий океан і не раз досягали далеких Галапагоських островів.

Це були найдавніші сліди людини, знайдені до цього часу на дійсно океанічних островах Тихого океану. Вони свідчили, що ще до заселення Полінезійських островів і першої подорожі вікінгів в Ісландію стародавні жителі Південної Америки досліджували Тихий океан і зупинялись на островах, що були так само далеко від їхніх берегів, як Ісландія від Норвегії. Там вони ловили рибу, вирощували південноамериканську бавовну і залишили численні сліди на місці стоянок, перед тим як з невідомих причин покинули ці негостинні острови.

Од Галапагоса та ж таки сильна океанська течія, швидша й у сотні разів ширша за Амазонку, котиться без перешкод далі, щоб через кілька тижнів втиснути величезну масу води між Полінезійські острови.

На карті десь посеред цієї течії позначена була безіменна точка, а поряд стояв знак питання. Чи це земля? Ми пройшли на плоту «Кон-Тікі» над цим місцем і переконалися, що це лише бурун. Але нижче на карті, куди звертають найпівденніші відгалуження течії, лежить інша маленька точка, що має назву острів Пасхи. Ось туди я й хотів поїхати. Мені давно кортіло дізнатись, як у сиву давнину люди досягли аж до цього пустельного «° острівця. Однак поки що доводилось міркувати, як дістатись туди самому. Навряд чи варто шукати відповіді на питання, як мандрували люди кам'яного віку, коли не знаєш, як мандруватимеш сам.

Пливучи за течією на плоту «Кон-Тікі» далеко на північ від острова Пасхи, ми вночі сиділи при місячному світлі на палубі і розмовляли про загадку острова Пасхи. Ще тоді в мене зародилась потаємна мрія знову колись повернутися сюди і зійти на берег цього відлюдного острова. І ось тепер я пробував перетворити свою, л мрію в дійсність.

Острів Пасхи належить Чілі. Лише один раз на рік туди заходить військовий корабель з припасами для мешканців острова, потім він повертається назад до Чілі, пропливаючи шлях, що дорівнює відстані від Іспанії до Канади. Іншого зв'язку з зовнішнім світом острів Пасхи не має.

Військовий корабель мене не влаштовував. Дослідити острів Пасхи за один тиждень, поки розвантажуватимуть корабель, неможливо. А чекати на острові йога повернення цілий рік у товаристві вчених, людей зайнятих, які вже через місяць можуть вирішити, що тут їм нема роботи, мені також не дуже хотілося. Можна, звичайно, потрапити туди з Південної Америки на бальзовому плоту з допомогою течії та вітру, але тоді навряд чи я взяв би з собою археологів, без яких дослідження острова неможливе. Тому я мусив придбати свій власний корабель, спеціальне експедиційне судно. Та на острові Пасхи не було ні гавані, ні більш-менш надійної якірної стоянки, ні пристані. Там ніде запастись пальним та водою. Отже, потрібно було судно, яке могло б узяти пальне та воду для подорожі в обидва кінці, враховуючи ще й маневрування на місці. Виходило, що це мав бути досить таки великий корабель. А коли археологи через два тижні вирішать, що шукати більше нічого? Тоді не варт і їхати на власному судні на острів Пасхи, хіба що я використаю корабель, щоб відвідати інші недосліджені острови в південній частині океану, їх, зрештою, багато й у східній частині Полінезії. В тій частині Тихого океану, де проходить морська течія від Галапагоських островів і Південної Америки, лежить ціла низка цікавих островів, що чекають дослідників.

Збираючись у далекі подорожі, я завжди звертаюся за порадою до Томаса й Вільгельма. Якось, коли мої плани були ще потаємною мрією, ми сиділи в старій затишній корабельній конторі «Фред Ульсен», що міститься у портовій частині Осло. Тільки-но я увійшов, Том ас привітно глянув на мене й поставив на стіл величезний глобус. Я повернув його так, що видно було майже саму лише блакить. Так буває тільки тоді, коли дивишся на південну частину Тихого океану, так що Америка й Азія з Європою зникають з поля зору. Я показав на острів Пасхи.