Розділ «Пол Феєрабенд (1924-1996)»

Ще раз повторюю: вузька ліберальна практика є не просто фактом історії науки - вона і розумна, й абсолютно необхідна для розвитку знання. Для будь-якого даного правила, наскільки б "фундаментальним" або "необхідним" для науки воно не було, завжди знайдуться обставини, за яких доцільно не тільки ігнорувати це правило, але навіть діяти всупереч ньому. Наприклад, є обставини, за яких цілком припустимо вводити, розробляти і захищати гіпотези ad hoc, гіпотези, що суперечать добре обґрунтованим і загальновизнаним експериментальним результатам, або ж такі гіпотези, зміст яких менше, ніж зміст таких, що вже існують, й емпірично адекватних альтернатив, або просто суперечливі гіпотези тощо1.

Є навіть обставини - і трапляються вони досить часто, - за яких аргументація втрачає передбачувану силу і стає перешкодою на шляху прогресу. Ніхто не стане стверджувати, що навчання маленьких дітей зводиться виключно до міркувань (argument) (хоча міркування повинно входити до процесу навчання, і навіть більшою мірою, ніж це звичайно має місце), і зараз майже кожний згоден з тим, що ті чинники, які уявляються результатом розсудливої роботи - оволодіння мовою, наявність багатого перцептивного світу, логічні здібності - частково обумовлені навчанням, а частково - процесом зростання, яке здійснюється із силою природного закону. В тих випадках, де міркування видаються ефективними, їх ефективність найчастіше зумовлена фізичним повторенням, а не семантичним змістом.

Погодившись із цим, ми повинні допустити можливість нерозсудливого розвитку й у дорослих, а також у теоретичних побудовах таких соціальних інститутів, як наука, релігія, проституція і т. ін. Вельми сумнівно, щоб те, що можливо для маленької дитини - оволодіння новими моделями поведінки за щонайменшого спонукання, їх зміна без помітного зусилля, - було б недоступне його батькам. Навпаки, катастрофічні зміни нашого фізичного оточення, такі як війни, руйнування систем моральних цінностей, політичні революції, змінюють схеми реакцій також і дорослих людей, включаючи найважливіші схеми міркувань. Такі зміни знову-таки можуть бути абсолютно природними, і єдина функція раціонального міркування в цих випадках може полягати лише в тому, що воно підвищує те розумове напруження, яке передує зміні поведінки і викликає її.

Якщо є чинники - не тільки міркування, - які примушують нас приймати нові стандарти, включаючи нові й складніші форми міркування, то чи не повинні у такому разі прихильники status quo представити протилежні причини, а не просто контраргументи? ("Чеснота без терору безсила", - говорив Робесп'єр.) І якщо старі форми міркування виявляються дуже слабкою причиною, то чи не зобов'язані їх прихильники поступитися або вдатися до сильніших і більш "ірраціональних" засобів? (Вельми важко, якщо не неможливо, подолати за допомогою міркування тактику "промивання мізків".) Саме в цьому випадку навіть рафінований раціоналіст буде вимушений відмовитися від міркувань і використати пропаганду і примушення, і не внаслідок того, що його доводи втратили значення, а просто тому, що зникли психологічні умови, які робили їх ефективними і здатними справляти вплив на інших. А який сенс використовувати аргументи, що залишають людей байдужими?

Зрозуміло, проблема ніколи не стоїть саме в такій формі. Навчання стандартів та їх захист ніколи не зводяться лише до того, щоб сформулювати їх перед тим, хто навчається, і зробити за можливості зрозумілими. За припущенням, стандарти повинні володіти максимальною каузальною силою, що вельми утрудняє встановлення відмінності між логічною силою і матеріальною дією деякого аргументу. Точно так само, як і добре вихований учень підкорятиметься своєму вихователю незалежно від того, наскільки велике при цьому його сум'яття і наскільки необхідне засвоєння нових зразків поведінки, так і добре вихований раціоналіст підкорятиметься розумовим схемам свого вчителя, підкорятиметься стандартам міркування, яких його навчили, дотримуватиметься їх незалежно від того, наскільки велика плутанина, в яку він занурюється. При цьому він абсолютно не здатний зрозуміти, що те, що йому уявляється "голосом розуму", насправді є лише каузальним наслідком набутого ним виховання і що апеляція до розуму, з якою він так легко погоджується, є не що інше, як політичний маневр.

Той факт, що зацікавленість, насильство, пропаганда і тактика "промивання мізків" відіграють у розвитку нашого знання і науки набагато більшу роль, ніж прийнято вважати, виявляється також з аналізу відносин між ідеєю та дією. Передбачається, що ясне і виразне розуміння нових ідей передує і повинно передувати їх формулюванню і соціальному вираженню. ("Дослідження починається з проблем", - говорить Поппер.) Спочатку у нас є ідея або проблема, а потім ми діємо, тобто говоримо, творимо або руйнуємо. Проте маленькі діти, які користуються словами, комбінують їх, грають з ними, перш ніж засвоять їх значення, що спочатку виходить за межі їх розуміння, діють абсолютно інакше. Первинна ігрова активність є істотною передумовою завершального акту розуміння. Причин, які перешкоджають функціонуванню цього механізму, у дорослих людей немає. Можна припустити, наприклад, що ідея свободи стає ясною тільки завдяки тим діям, які спрямовані на її досягнення. Створення деякої речі й повне розуміння правильної ідеї цієї речі є, як правило, частинами єдиного процесу і не можуть бути відокремлені одна від одної без зупинки цього процесу. Сам процес не прямує і не може прямувати чітко заданою програмою, оскільки містить у собі умови реалізації всіх можливих програм. Швидше цей процес спрямовується деякою невизначеною спонукою, деякою "пристрастю" (К'єркегор). Ця пристрасть дає початок специфічній поведінці, яка у свою чергу створює обставини та ідеї, необхідні для аналізу і пояснення самого процесу, представлення його як "раціонального".

Прекрасний приклад тієї ситуації, яку я маю на увазі, дає розвиток теорії Коперника від Галілея до XX століття. Ми почали з твердого переконання, що суперечить розуму і досвіду свого часу. Ця віра зростала і знаходила підтримку в інших переконаннях, рівною мірою безрозсудних, якщо не сказати більше (закон інерції, телескоп). Далі дослідження набуло нових напрямів, створювалися нові види інструментів, "свідоцтва" стали по-новому співвідноситися з теоріями, і, нарешті, з'явилася ідеологія, достатньо багата, щоб сформулювати незалежні аргументи для будь-якої своєї частини, і достатньо рухома, щоб знайти такі аргументи, якщо вони потрібні. Сьогодні ми можемо сказати, що Галілей стояв на правильному шляху, оскільки його настирна розробка на перший погляд надзвичайно безглуздої космології поступово створила необхідний матеріал для захисту цієї космології від нападок з боку тих, хто визнає деяку концепцію лише в тому випадку, якщо вона сформульована абсолютно певним чином і містить певні магічні фрази, названі "протоколами спостереження". І це не виняток, це норма: теорії стають ясними і "розумними" тільки після того, як їх окремі непов'язані частини використовувалися тривалий час. Таким чином, така безрозсудна, безглузда, антиметодологічна попередня гра є неминучою передумовою ясності та емпіричного успіху.

Коли ж ми намагаємося зрозуміти і дати загальний опис процесів розвитку такого роду, ми вимушені, зрозуміло, звертатися до існуючих форм мови, які не беруть до уваги цих процесів і тому повинні бути зруйновані, перекроєні й трансформовані в нові способи вираження, придатні для непередбачених ситуацій (без постійного насильства над мовою неможливі ні відкриття, ні прогрес). "Крім того, оскільки традиційні категорії є Євангелієм повсякденного мислення (включаючи звичайне наукове мислення) і повсякденної практики, остільки спроба такого розуміння створюватиме, по суті, правила і форми помилкового мислення і дії - помилкового, звичайно, з погляду (наукового) здорового глузду". Це показує, що "діалектика становить природу самого мислення, що як розум воно повинно впадати в заперечення самого себе, у суперечність"1 усім канонам формальної логіки.

(Між іншим, часте вживання таких слів, як "прогрес", "успіх", "поліпшення" і т. ін., не означає, що я претендую на володіння спеціальним знанням про те, що в науці добре, а що - погано, і хочу навіяти це знання читачу. Ці терміни кожний може розуміти по-своєму і відповідно до тієї традиції, якої він дотримується. Так, для емпірика "прогрес" означає перехід до теорії, що припускає пряму емпіричну перевірку більшості базисних положень. Дехто вважає квантову механіку прикладом теорії саме такого роду. Для інших "прогрес" означає уніфікацію і гармонію, що досягаються навіть за рахунок емпіричної адекватності. Саме так Ейнштейн ставився до загальної теорії відносності. Моя теза полягає в тому, що анархізм допомагає досягти прогресу в будь-якому значенні. Навіть та наука, яка спирається на закон і порядок, успішно розвиватиметься лише в тому випадку, якщо в ній хоча б іноді відбуватимуться анархістські рухи.)

У такому разі стає очевидним, що ідея жорсткого методу або жорсткої теорії раціональності покоїться на дуже наївному уявленні про людину та її соціальне оточення. Якщо мати на увазі обширний історичний матеріал і не прагнути "очистити" його на догоду своїм нижчим інстинктам або у зв'язку з прагненням до інтелектуальної безпеки до ступеня ясності, точності, "об'єктивності", "істинності", то з'ясовується, що є лише один принцип, який можна захищати за всіх обставин і на всіх етапах людського розвитку, - припустимо все.