Розділ 3 КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ І СУЧАСНА НЕКЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

Центральним поняттям філософії Джемса був досвід, який охоплює все, що робить людина. Крім досвіду, згідно з "радикальним емпіризмом" немає нічого. Досвід — потік свідомості, переживань, відчуттів, емоційних станів, вольових імпульсів, настроїв людини, яка вільно відбирає, комбінує і класифікує свої відчуття, а результати цих дій закріплює у висловлюваннях, які мають значення істини. Критерієм розрізнення істини і помилки е користь, успіх. Ідея істинна, тому що вона корисна, ідея корисна, тому що вона істинна. Обидва висловлювання мають одне значення. Якщо розглянути їх з погляду теорії "сумніву — віри" Пірса, то й істина е віруванням, але таким, що дає користь.

Отже, теорія істини Джемса, як і всього прагматизму, є не узагальненням повсякденної практики людей, а штучною доктриною, яка проповідує крайній індивідуалізм, перетворюючи індивіда з його особистими інтересами і потребами на мірило всіх речей, критерій гносеологічних, моральних і всіх інших оцінок. Разом з тим прагматизм має певну соціальну значущість. Пропонуючи оцінювати ідеї, висловлювання і дії незалежно від їх відповідності реальній дійсності, а залежно від ефективності, вигоди і зручності, теорію прагматизму можна легко використати для виправдання суб'єктивізму, свавілля і прямого обману. Ця філософія виявилась добре пристосованою до ринкової економіки, до американського способу життя, який склався на межі XIX і XX ст. з його конкурентною боротьбою, гонитвою за прибутком, підприємництвом. Однак праці Джемса перевидаються дотепер, а його ідеї становлять обов'язковий елемент американської духовної культури і духовного виховання.

Систематизатором прагматизму і засновником його інструменталістського варіанта став американський філософ Джон Дьюї (1859— 1952). Як і в Джемса, фундаментальним поняттям його філософії був досвід. Від визначення цього поняття він ухилявся, але намагався перерахувати все, що ним охоплюється — все, що може бути змістом свідомості. На відміну від Джемса, Дьюї надавав досвіду більш динамічного характеру і включив до нього всю суб'єктивну сферу життєдіяльності людини. Він постійно писав про перебудову досвіду, про його покращання і удосконалення. Досвід у нього виникає у процесі переходу одпа в одну проблематичних ситуацій.

Як і У. Джеме, Дж. Дьюї вважав поняття, гіпотези, теорії, інструментами, засобами досягнення мети (тому його філософія називається також "інструменталізмом"), подолання сумніву і здобуття віри, тобто готовності або звички діяти. Затримку або зупинку дії він пояснював сумнівом. Ця затримана дія через психологічний стан сумніву і є проблематичною ситуацією.

Дьюї поставив за мету запропонувати метод перетворення невизначеної, сумнівної або проблематичної ситуації на ситуацію визначену, вирішену. За його уявленням, процес перетворення починається з виникнення стійкого усвідомлення якогось ускладнення. Потім відбувається усвідомлення того, що саме викликало труднощі, тобто усвідомлення проблеми. Далі розпочинаються пошуки шляхів її вирішення, вибір варіанта, який здається найкращим. Потім здійснюються спроби перевірити вибрану гіпотезу, простеживши за її можливими наслідками. Закінчується дослідження прийняттям остаточного рішення щодо проблеми. Формулювання рішення за допомогою мови отримує назву істини, а за значенням — "корисності".

У цих розмірковуваннях неважко помітити звичайне для прагматизму ототожнення істини і користі. Разом з тим Дьюї наполягав на перевірці гіпотези й висував на перший план ідею експериментування. Він закликав діяти, не покладаючись на авторитет, шукати кращі методи і варіанти, перевіряти і випробовувати їх, відбирати найефективніші, приймати обґрунтовані рішення. Крім того, Дьюї замінив у своїй концепції особистий, суб'єктивний стан сумніву знеособленою сумнівною ситуацією. її суть не в тому, що хтось сумнівається, а в тому, що сама ситуація є сумнівною; не в тому, що хтось зіткнувся з певною проблемою, а в тому, що сама ситуація становить проблему, яку потрібно вирішити.

Однак із проблематичної ситуації Дьюї виключив її об'єктивний зміст і охарактеризував цю ситуацію в суб'єктивних термінах. Дослідження у нього не відкриває реальність, а перетворює її, створює її зі етапу сумніву, переживання труднощів. Тому претензія Дьюї на створення наукового методу не реалізувалася. Наукові поняття, принципи, закони він позбавив пізнавального значення, а експериментування набуло лише статусу методу спроб і помилок.

Отже, позицію, що практика є джерелом пізнання, його основою і критерієм істини, представники прагматизму подолати не змогли. Людина в ньому у процесі життя має справу не з об'єктивним світом, не з матеріальними предметами, а з особистим досвідом, з потоком свідомості, з невизначеним хаосом відчуттів і переживань. Вона переборює не фізичний опір предметів, а власні труднощі, нерішучість, сумніви, переживання. Поділ реальності для прагматизму — не матеріальний процес, а вольове зусилля, напруження уваги, акт відбору. Його результат — не зміна фізичного світу, а лише зміна досвіду, тобто сприймання світу й уявлення про нього, зміна переконань і вірувань суб'єкта.

На початку 60-х років XX ст. вплив прагматизму в США зменшився у зв'язку з поширенням неопозитивізму. Однак він залишився, як і раніше, одним із провідних напрямів у філософії США та деяких інших країн.

Однією з форм реалізації знань є історичні, релігійні, філософські та інші тексти. Будь-який текст є багатошаровим утворенням, внаслідок чого може бути по-різному витлумачений. Споконвічна багатозначність тексту стала у філософії предметом досліджень особливого напряму в емпіризмі, що одержав назву герменевтика.

Термін "герменевтика" трактується і як мистецтво інтерпретації текстів, і як теорія розуміння їх змісту, у тому числі, здатність осягнення чужої індивідуальності, і як своєрідна методологія гуманітарних наук.

Герменевтика бере свій початок з давніх часів. В античності її зміст розуміли як пояснення, переклад, тлумачення текстів. Вважають, що цей вид інтелектуальної праці одержав назву від імені грецького бога Гермеса, в обов'язки якого нібито входило роз'яснення простим смертним волі богів; боги та люди розмовляли різними мовами, тому з'явилась потреба в тлумаченні божественних послань. Одним із перших творів, безпосередньо пов'язаних з розглядом герменевтичної проблематики, вважають твір Арістотеля "Про тлумачення".

З часом герменевтика все більше набувала загальнокультурного та філософського звучання. Великий внесок у розробку її як філософського напряму зробили німецькі філософи Фрідріх Шлегель (1772—1829) та Фрідріх Шлейєрмахер (1768—1834). їх зацікавила філософія мови, насамперед проблеми відображення об'єктивно-прекрасного в поезії, особливо античній, а також у мистецтві та в різних виявах культури. Про це свідчать праці Ф. Шлегеля "Розмова про поезію", "Про вивчення грецької поезії" та Ф. Шлейєрмахера — "Монологи" і "Діалектика".

На думку Ф. Шлейєрмахера, предметом герменевтики насамперед мають бути тексти, зміст яких від дослідника відокремлюють значні часові, історичні, культурні, мовні дистанції і які з цієї причини є для нього пам'ятками. Герменевтика необхідна там, де є нерозуміння. Отже, цс мистецтво розуміння, а пе тлумачення. Звідси виводиться важливий принцип дослідження стародавніх текстів: метод їх розуміння має бути діалогічним (мається па увазі діалог між інтерпретатором та автором тексту) і містити об'єктивний і суб'єктивний аспекти. Об'єктивний аспект методу (факт "застиглої" мови автора тексту) повинен стати предметом граматичної інтерпретації, а суб'єктивний (факт мислення автора) — досліджуватися за допомогою психології. Розуміння тексту забезпечується взаємозв'язком цих двох моментів.

Важливий внесок у розвиток герменевтики зробив німецький філософ Вільгельм Дільтей (1833—1911), який пов'язав з герменевтикою широку галузь знань — "науку про дух", що має вивчати культуру та історію. Він зазначав, що перед філософами неминуче постає завдання зрозуміти внутрішній світ автора тексту, оскільки вони реконструюють картину подій завдяки зверненню до письмових свідчень. Відтворити минуле можливо лише за умови правильної інтерпретації тексту першоджерела, а для цього необхідно зрозуміти психологію автора, його мотиви, менталітет, спосіб життя та думки. В акті розуміння представники герменевтики виокремлюють три основні елементи: реконструювання мови, реконструювання акту творчості конкретної людини — автора тексту, знаходження його індивідуальних особливостей. Мета розуміння полягає в тому, щоб перенести змістовний зв'язок з іншого світу (історичного, особистого) у власний. Йдеться про уважне ставлення до внутрішнього світу іншої людини, до духу іншої культури, щоб при знайомстві з ними притаманні їм змісти були сприйняті так, як вони сприймалися самими носіями змістів, і водночас стали доступними суб'єкту розуміння.

На стан герменевтики значно вплинув відомий англо-американський філософ та математик Альфред Норт Уайтхед (1861—1947), розвинувши вчення про двояке розуміння. Якщо стан справ, що розглядається, складний, то можна окремо розглядати його фактори, синтез яких дає повне уявлення, повну картину. Ще один спосіб розуміння — сприйняття стану справ безпосередньо як цілого, без проміжних ступенів аналізу і незалежно від того, чи піддається воно аналізу. Перший спосіб — внутрішнє розуміння, другий — зовнішнє. Обидва взаємопов'язані, існують окремо, але ними не вичерпується вся проблематика розуміння і герменевтика взагалі. Таке трактування розуміння мало прояснити проблему герменевтики як частини методології та науки.

Цікаву концепцію запропонував ще один відомий представник герменевтики — французький філософ Поль Рікер (нар. 1913), намагаючись з'ясувати зміст парадигми, що інтерпретується, для соціальних і гуманітарних наук. Як центральне питання універсальної методології Рікер розглядав проблему діалектики пояснения і розуміння, яку він намагався уточнити за аналогією з діалектикою осягання змісту тексту у процесі його читання. Тут розуміння використовується як модель. Реконструкція тексту як цілого має вигляд герменевтичного кола в тому значенні, що знання цілого передбачає знання його частин та зв'язків між ними. Багатозначність цілого є додатковим спонукальним мотивом для постановки герменевтичних питань. Розуміння "привласнює" отриманий у результаті пояснення зміст, тому завжди виникає після пояснення. Пояснення спирається на гіпотези, які реконструюють сенс тексту як цілого. Шлях від пояснення до розуміння обумовлюється специфікою тексту. У процесі інтерпретації тексту велике значення має правильна методика формулювання питань, які повинні сприяти засвоєнню змісту конкретного тексту. Запитальну методику дослідження тесту Рікер переносить на філософське знання, пропонує навіть вважати "запитування" філософським методом. Більше того, завдання філософа він вбачає у відкритті нових способів запитування.

Особливе місце в розвитку герменевтичного методу належить видатному німецькому філософу— Мартіну Хайдеггеру (1889—1976). Він розглядав розуміння як екзистенцію (існування). Мова — цс ціле буття. Той, хто розмовляє, скоріше сам присутній у мові, тому розуміння має онтологічне значення. На долю людини випадає лише інтерпретація як прояснення вже дійсно даного екзистенціального змісту.

Великий вплив на філософську герменевтичну думку у XX ст. мали ідеї німецького філософа, учня М. Хайдеггсра, Ханса-Георга Гадамера (1900—2002). Він практично осмислив попередню герменевтичну традицію, виявив у ній основні напрями і запропонував власний підхід.

Розвиваючи запропонований М. Хайдеггером "онтологічний поворот герменевтики до мови", Х.-Г. Гадамер виокремив категорію "передрозуміння" як найважливішу структурну одиницю цього підходу. Передрозуміння — це сукупність забобонів, пересудів, "горизонт розуміння", який визначається традицією. Центральним тут є поняття "пересуду", що обумовлює зміст дослідження. Пересуд — це судження, яке мас місце до остаточної перевірки всіх його визначальних моментів. Отже, пересуд — помилкове судження. У його зміст вкладається як позитивне" гак і негативне знання.