Розділ 3 КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ І СУЧАСНА НЕКЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

Серед ірраціоналістичних течій сучасної філософії однією з поширених і впливових є неофрейдизм, що в різних варіантах і модифікаціях відтворює ідеї психоаналітичного вчення австрійського лікаря — невропатолога і психіатра Зігмунда Фрейда (1856—1939).

На межі XIX—XX ст. Фрейд розробив метод психотерапії і вчення, у центрі уваги якого були несвідомі психічні процеси і мотивації. Це і є психоаналіз, який сам вчений прагнув не пов'язувати з певною філософією, однак у його теоретичних поглядах тенденція до філософських узагальнень проглядалася цілком очевидно. Характеру універсальної філософської течії психоаналіз набув у працях сучасних неофрейдистів. їх філософія є претензією на розкриття, осмислення й узагальнення не тільки фактів індивідуально-особистісної поведінки людини, а й соціальних, політичних, історичних, культурних аспектів життя суспільства.

Психіку людини Фрейд уявляв розщепленою на дві протилежні сфери: свідомого і несвідомого. Несвідоме — центральний компонент психіки, а свідоме — лише інстанція, яка надбудовується над несвідомим. Свідоме виникненням зобов'язане несвідомому, є не суттю психіки, а лише такою її якістю, що може приєднуватися чи не приєднуватися до інших якостей.

У працях "По той бік принципу задоволення" (1920), "Масова психологія і аналіз людського "Я" (1921), "Я" і "Воно" (1923) Фрейд представив модель психіки особистості як комбінацію трьох елементів. Перший з них — "Воно" — глибинний шар несвідомих потягів, психічна "самість", основа діяльного індивіда, "яка керується" тільки "принципом задоволення" безвідносно до соціальної дійсності і навіть наперекір їй. Другим елементом е "Я" — сфера свідомого, посередник між "Воно" і зовнішнім світом, що порівнює діяльність "Воно" з "принципом реальності", доцільністю і зовнішньо належною необхідністю. Нарешті, третій елемент — "Над — Я" — внутрішньоособистісна совість, свого роду цензура, критична інстанція, що виникає як посередник між "Воно" і "Я" внаслідок неможливості розв'язання конфлікту між ними, нездатності "Я" приборкати несвідомі потяги, поривання і підкорити їх вимогам "принципу реальності". Водночас Фрейд вірив у можливість усвідомлення несвідомого, керування ним ("там, де було "Воно", повинно бути "Я"), намагався відшукати шляхи оволодіння несвідомим.

Каменем спотикання всього психоаналізу стала проблема "первинних потягів", тобто ядра несвідомого і його рушійних сил. Такими Фрейд вважав сексуальні інстинкти. Як і всі інші інстинкти, сексуальність існує з моменту народження, проходить у розвитку певні стани та є основою діяльності людини. У пізніх працях Фрейда поняття "сексуальні потяги" було замінено поняттям "лібідо", що виражає всю сферу людської любові, включаючи любов до батьків, дружбу, загальнолюдську любов тощо. Кінцева гіпотеза філософа полягає в припущенні, що діяльність людини зумовлена не лише біологічними, а й соціальними потягами, головним з яких є "інстинкт життя" (Ерос) та "інстинкт смерті" (Танатос).

Такого роду психологізм Фрейд переносив і на суспільні явища. Людина не існує ізольовано від інших людей, у її психологічному житті завжди наявний "інший", отже, психологія особистості є і соціальною психологією, а психоаналіз можна використовувати в дослідженні також соціальних проблем. Так, шокований жорстокістю людей у Першій світовій війні, базуючись па емпіричних спостереженнях подій та явищ цієї війни, Фрейд включив у психоаналітичну теорію інстинкт агресивності, а як засіб його приборкання розглянув розвиток культури. Якщо культурі вдається приглушити інстинкт агресивності, то агресія стає частиною внутрішнього світу людини, а це неминуче веде до неврозів. Культура є здобутком всієї маси людей, тому цілком можливий "колективний невроз". У зв'язку з цим Фрейд поставив питания: чи не є невротичними цілі культурні епохи, та й усе людство? Відповіді на них філософ не давав, але в останніх працях пов'язував долю людського роду з можливістю культурного процесу відвернути психічні розлади суспільного життя, зумовлені людським інстинктом агресії і самознищення.

Філософія Фрейда не має однозначної оцінки. Спроби виокремити як особливий об'єкт дослідження сферу діяльності, що не покривається нашаруванням свідомого в людині, — без сумніву, сильний її бік. Водночас багато її тверджень суперечливі, науково не обґрунтовані, утопічні, межують з міфологічними вигадками. Саме це було в подальшому піддано критиці не тільки мислителями, які не поділяли загальнофілософських міркувань Фрейда, а й навіть прибічниками фрейдизму.

Одним з перших з критикою теоретичних побудов Фрейда виступив швейцарський психіатр Карл Густав Юнг (1875—1961). Він характеризував інстинкти не як біологічні за природою, а як символічні. У нього несвідоме виробляє певні форми, схеми — "архетипи", внутрішньо властиві всьому людському роду. Це формальні приклади поведінки чи символічні образи, на засадах яких формуються конкретні, наповнені змістом образи, що відповідають у реальному житті стереотипам свідомої діяльності людини.

Отже, юнгівська структура психіки особистості відрізняється від фрейдівської диференціацією "Воно". У 3. Фрейда "Воно" цілком біологічне, природно дане, у К. Юнга несвідоме включає і соціальні моменти.

З інших позицій з критикою класичного психоаналізу виступав австрійський психіатр і психолог Альфред Адлер (1870—1937), який сформулював теорію "індивідуальної психології", розглядав людину не як біологічну, а як соціальну істоту. Однак його розуміння "соціального" не виходило за межі несвідомих потягів людини, котрі він називав "соціальними спонуканнями", а головним з таких спонукань вважав несвідоме "прагнення до влади", ніби одвічно притаманне людській природі. Згодом Адлер до "прагнення до влади" як визначального мотиву діяльності людини додав "прагнення до досконалості", до особистого ідеалу, до саморозвитку своєї сутності, до досягнення "самості".

Характерна у зв'язку з цим "сексуально-економічна" концепція Вільгсльма Райха (1897—1957). У працях "Психологія мас фашизму" (1933), "Діалектичний матеріалізм і психоаналіз" (1924), "Функції організму" (1927), "Сексуальна революція" (1936) Райх заперечував фрейдівське однобічне уявлення про біологічну зумовленість людської поведінки. Однак і він визнавав наявність за межами свідомості несвідомого як такої психічної реальності, що не може бути зрозумілою сама по собі, а може усвідомлюватися тільки у своїх виявах.

Райх визнавав також фрейдівські сили "лібідо" як спонукальні мотиви діяльності індивіда і навіть пішов далі, заявивши, що джерелом неврозів є "оргазмна імпотенція", а розкриття феномену оргазму назвав центральним вістрям проблем, які виникають у психології, фізіології, біології і соціології.

Свою концепцію Райх називав не тільки сексуальною, а й економічною. Однак термін "економіка" він використовував лише для визначення "оргазмної енергії", зводячи всі психічні процеси до фізичних і біологічних закономірностей розвитку людського організму.

Проголошуючи сексуальну революцію, Райх мав на увазі також сексуальну освіту молоді, психологічну підготовку молодих людей, які вступають у статеві стосунки. Він рішуче заперечував сексуальну анархію, прагнув, щоб у демократичному суспільстві процвітали не проституція, порнографія і сексуальний хаос, а природне щастя в коханні. Однак його ідеї, відобразившись у свідомості "бунтуючої" молоді, на практиці втілились у протилежне тому, до чого він закликав.

Згодом у психоаналітичному русі утворилися окремі теоретичні напрями. Одні психоаналітики зосередили увагу на соціальних і культурних процесах, що визначають мотиваційну оцінку особистості (К. Хорні, Г. Салліван, Е. Фромм), інші зробили акцент на "егопсихології" — аналізі будови самої особистості та виявленні "механізмів захисту "Я" (Г. Гартман, О. Левенштейн, Е. Кріз, Д. Раппопорт), треті прагнули створити концепцію розвитку класичного психоаналізу (Г. Маркузе, Н. Браун).

Взаємодію психологічних і соціальних факторів особистості і суспільства вивчав німецько-американський психолог і соціолог Еріх Фромм (1900—1980). Він розглядав спонукальні мотиви діяльності як результат соціальних процесів, намагався розкрити особливості характеру особистості через вплив соціальної системи. Однак послідовно провести цю думку йому не вдалося, він залишився відданим теоретичним концепціям Фрейда, установкам психоаналізу.

Спробу переосмислити психоаналіз шляхом зіставлення поглядів Фрейда з по-своєму інтерпретованим соціально-економічним вченням К. Маркса зробив німецько-американський філософ і соціолог Герберт Маркузе (1898—1979). У філософські конструкції він ввів нові для психоаналізу поняття "додаткова репресія" і "принцип продуктивності" ("Ерос і цивілізація", 1955). "Додаткова репресія" (за аналогією з "додатковою вартістю" К. Маркса) в нього виражала обмеження людини, які спричинялися Соціальними інститутами, а "принцип продуктивності" — деяку міру відчуженої праці. Згідно з Г. Маркузе, розвиток науки і техніки дає можливість панівному класу сучасного йому суспільства формувати через механізм споживання тип масової одновимірної людини (люмпени, переслідувані національні меншини, безробітні та ін.) з атрофованим соціально-критичним ставленням до нього, і так стримувати і відвертати соціальні зміни. Проте у суспільстві наростала конфліктна ситуація, відвернути яку філософ пропонував за допомогою "додаткової репресії" і "принципу продуктивності" шляхом зміни соціальної структури суспільства і створення "нерепресивної цивілізації". У цьому суспільстві набудуть вільного і безмежного розвитку сили Еросу, відчужену працю буде ліквідовано, праця перетвориться на вільну гру. Можливість такого суспільства забезпечена тим, що людині притаманний потенціал психічних сил, які дають їй можливість вийти з-під влади "принципу продуктивності". Такою силою є фантазія, наділена вирішальною функцією, зв'язку глибинних рівнів несвідомого з вищими продуктами свідомості, мрії з реальністю. Носіями такої фантазії він вважав радикальні елементи студентства і гуманітарну інтелігенцію, на них покладав надії щодо перетворення "одновимірної людини" на "багатовимірну".

Отже, корективи Г. Маркузе до психоаналітичної теорії 3. Фрейда не внесли чогось істинного в розуміння співвідношення між свідомими і несвідомими психічними процесами. Філософ спирався на класичний психоаналіз і в сутнісних аспектах своєї концепції відтворював методологічні принципи та основоположні ідеї свого вчителя. Разом з тим Маркузе та інші неофрейдисти помічали реальні суперечності між особистістю і сучасним їй суспільством, описували "соціальні хвороби", протестували проти пригнічення особистості. Цей критичний аспект їх вчення привертав увагу "бунтівної" молоді й інтелігенції. У цілому, сучасний психоаналіз не дає наукового пояснення ні "людської природи", ні закономірностей суспільного розвитку.

У вигляді конкретних методик психоаналіз увійшов у психотерапевтичну практику. У філософії і психології він стимулював вивчення несвідомого. Разом з тим з фрейдизму і неофрейдизму виростають украй ірраціональні, навіть містичні, течії — парапсихологічні, телепатичні, екстрасенсорні та ін.

Впливовою школою сучасної філософської думки є філософська антропологія, центр уваги якої — проблема людини, а головна ідея полягає у створенні інтегральної концепції людини. Це і розділ філософії, в якому вивчається людина як особливий рід сущого, осмислюються проблеми людської природи та людського буття, аналізуються форми людського існування, виявляється потенціал антропологічної картини світу. Найбільш відомими представниками сучасної філософської антропології с М. Шелер, Л. Гелен, Г. Плеснер, Б. Ротхакер, які роблять спробу на основі дослідження тих чи інших особливостей людини знайти способи постановки та вирішення майже всіх філософських проблем. На відміну від раціоналістичних учень, філософська антропологія до сфери своїх досліджень залучає душевно-духовне життя людини (емоції, інстинкти, потяги), що часто призводить до ірраціоналістичних висновків. Boнa досліджує родову сутність "людини взагалі", незалежно від історичного етапу та конкретних умов суспільного життя. Деякі представники філософської антропології вважають, що сутність людини утворює сукупність надприродних властивостей, завдяки яким вона долає свою біологічну визначеність. Свобода волі, що виявляється в здатності вибирати свою долю, шляхи свого життя — головна й основна з цих властивостей людини. Сенс життя людини і полягає в тому, щоб самостійно, зусиллями власної волі підкорити всі обставини, подолати всі перешкоди і реалізувати власну життєву програму. У такому випадку людина стає справді вільною, оскільки здатна бути господарем над зовнішніми чинниками і умовами. Отже, суб'єктивний світ людини стає особливим Всесвітом, який є центром світобудови.