Розділ 3 КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ І СУЧАСНА НЕКЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

Разом з тим видимість, нереальність у Бредлі — цс не міраж, пе ілюзія, не дещо. Видимість існує, вона є виявленням реального. Такою реальністю є абсолют — сфера гармонії і досконалості. В абсолюті всі суперечності примирюються і збігаються у вищу єдність. Несуперечність — його єдиний критерій. Але як поєднати суперечність видимості і несуперечність абсолюту, якщо видимість— виявлення абсолюту? Бредлі дав містичне пояснення: у дусі людей є впевненість у зв'язку з абсолютом, який виявляється у "тужності" за досконалістю, тому абсолют існує.

Отже, абсолютний ідеалізм Бредлі — приклад специфічного аналізу неогегельянством основних понять філософії і науки. Biн виявив суперечності в категоріях і змусив критично підходити до понять як здорового глузду, так і науки. Бредлі не зміг навести переконливих доказів існування абсолюту. Фактично він засвідчив неможливість побудови логічної системи світу на засадах суперечливих понять.

Філософія Бредлі, як і всього англійського неогегельянства, — свідчення спадкоємності ідеалістичної традиції незалежно від суб'єктивного й об'єктивного її різновиду. Принцип "внутрішніх відносин", який обстоював філософ, утверджував зміни об'єктів залежно від факту пізнання, конструювання об'єктів розумом. Цей принцип Бредлі запозичив у неокантіанці в, потім його перехопив прагматизм.

Своєрідним неогегельянство було в Італії. Тут визнаними авторитетами стали Бенедетто Кроче (1866—1952) і його постійний опонент Джованні Джентіле (1875—1944). їх дискусія тривала майже 38 років. Вона охоплювала всі основні проблеми філософії, історії, моралі, політики, але основні розмежування цих двох лідерів і, відповідно, двох течій італійського неогегельянства полягають у підходах до вирішення соціальних проблем. Кроче був у опозиції до фашистського режиму Муссоліні, а Джснтіле — одним із активних ідеологів фашизму. У філософії Кроче на перший план висувалися об'єктивістські і раціоналістичні аспекти, а Джентіле, розвиваючи суб'єктивістські та раціоналістичні тенденції, дійшов до повного релятивізму.

Філософію Г. Гегеля Б. Кроче вважав непослідовною і дуалістичною, оскільки вона допускала існування матеріального світу, хоч і у формі інобуття ідеї, і подвійність методу, вважаючи, що не тільки логічний, а й природничо-науковий метод тією чи іншою мірою сприяє пошуку істини. До істини може вести лише логічний метод. Він заперечував пізнавальну цінність природничих і математичних наук, вважав їх значущість суто утилітарною: природничо-наукові поняття надзвичайно корисні, але з них не можна вивести тієї системи, яка дається тільки духом.

Дух у нього — це єдина реальність, яка постає у двох основних формах: теоретичній (інтуїтивній і логічній) і практичній (економічній і етичній). Формам духу відповідає поділ філософії на естетику, логіку, філософію економіки й етику.

Естетику Кроче розглядав як "науку про висловлювання" (терміном "висловлювання" Кроче позначав естетичний образ). Саме висловлювання в нього інтуїтивне, а інтуїція — доінтелектуальна і позаінтелектуальна. Інтуїтивну форму пізнання він проголосив первинною і провідною порівняно з логічною; тільки інтуїції відкривається істина. Логічні поняття без інтуїтивного змісту порожні, формальні, абстрактні та є "псевдопоняттями" конкретних наук.

Логіку Кроче розглядав "як науку про чисте поняття". Він відкинув гегелівську думку про поняття як синтез протилежностей і замінив її твердженням про відмінність поняття, яка є принципом його саморуху. Отже діалектика була позбавлена свого основного змісту і зведена тільки до "єдності відмінностей".

Головною у вченні Кроче була історична концепція. Він сам називав свою філософію "абсолютним історицизмом". Проте, відкинувши гегелівську "філософію історії", він втратив і основи належного наукового історичного аналізу. Кроче заперечував детермінізм, об'єктивні закономірності в історичному розвитку, можливість узагальнення, передбачення і прогнозування в ньому. Історію він уявляв як індивідуальні події, кожна з яких є законом для самої себе, а логіку в неї вносять історики і непізнаванний "план провидіння". На цих підставах він доводив безнадійність реальної свободи, а демократію, навіть як формальний принцип, відкидав. Історію, на його думку, творять великі люди, а народним масам він відмовляв у здатності до самостійних думок та ідей.

Отже, зусилля Б. Кроче щодо зближення ідеалістичної філософії з життям позитивні. Проте свої наміри він не здійснив, його філософія не вийшла за межі неогегельянської традиції. Нині вчення Кроче майже повністю витіснене з філософської думки.

Щодо Дж. Джентіле, то з гегелівської філософії він усунув сам абсолютний дух, замінивши його мисленням індивідуального суб'єкта, у гносеології утверджував нескінченність пізнавального процесу, але суб'єктом пізнання вважав не суспільно-історичний суб'єкт, а "власне Я" у його ідеалістичному розумінні. У цьому плані філософія Джентіле була аналогом того напряму в німецькому неогегельянстві, який ідеологічно готував прихід до влади нацистів.

У 20-ті роки XX ст. німецький неогегельянський рух очолювали Р. Кронер (1884—1974) і Г. Лассон (1862—1932), а потім З.Марк (1889—1957). їхня філософська концепція у цілому зводилась до ірраціоналістичного тлумачення гегелівської діалектики, а своїм завданням вони вважали розширення усвідомленого проблемного базису гегелівської філософії за допомогою повного введення у нього проблем ірраціонального. Раціоналістичну гегелівську діалектику було оголошено неістинною.

Ірраціоналістична інтерпретація філософії Гегеля застосовувалася за розв'язання німецьким гегельянством соціальних проблем. Г. Лассон оголосив Гегеля духовним батьком нової Німеччини, хоч і відхилив гегелівське розуміння суспільства. Суспільство було визнано відчуженою механічною конструкцією, в якій превалюють егоїзм, індивідуалізм, жага до наживи, замість нього утверджувалось поняття "товариство" як позначення справжньої форми суспільного життя, життя сім'ї і народу, де немає суспільних суперечностей, а ідеологом "товариства" визнавався Г. Гегель. Потім Г. Лассону було приписано ідею повного підпорядкування індивіда суспільству і державі.

Отже, неогегельянство поставило перед філософією дуже важливі проблеми онтології, гносеології й аксіології, але перевершити Гегеля йому все-таки не вдалося.

З приходом у Німеччині до влади нацистів більшість представників неогегельянства емігрувала і течія розпалося. Після Другої світової війни спроби його відродження успіху не мали.

З претензією на універсалізм, на синтез віри і розуму, умогляду і емпірії, споглядання і практицизму, індивідуалізму і соборності виступає сьогодні філософія неотомізму.

Неотомізм (лат. новий і томізм) — офіційна філософсько-теологічна доктрина католицької церкви, в основі якої вчення систематизатора середньовічної схоластики Фоми Аквінського. Серед філософів-неотомістів найбільш відомі Ж. Марітсн (1882—1973), Е. Жільсон (1884-

1978), Г. Марсель (1889—1973), М. Бубер (1868—1965), I. Барт (1886— 1968), П. Тілліх (1886—1965), Р. Нібур (1892—1971).

Неотомізм виник у 70-х роках XIX ст. Його завдання — примирити догматичні основи християнської віри з вимогами мислячого розуму, з раціонально-логічною силою знання, і таким чином захистити християнське віровчення від зростання авторитету науки та освіти. Згідно з неотомізмом, релігійна віра без розуму перетворюється на сліпе поклоніння божествам і забобони, а розум без віри — на зарозумілість думки про себе. Проте навіть такий своєрідний погляд на гармонію віри і розуму ця філософія тільки проголошує, а насправді реалізує варіант підкорення розуму вірі. У неотомізмі безумовні і абсолютні тільки "істини" віри. Вони недоступні раціональному пізнанню, недоказові, надрозумові, відкриваються людині лише в акті релігійного переживання, натомість розум теоретично оберігає чистоту віри, захищає її від невіри та помилок логічними аргументами. Лише віра відповідає на питання про самосущу природу Бога, а обмежений у можливостях розум пізнає Бога опосередковано, методом "вичерпання", заперечення у природі всього, що не є Богом. Душа — також продукт Господнього творіння. Кожну душу Бог створює індивідуально, наділяє її волею вибору і вміщує в тіло нібито для випробовування: доля людини залежить від неї самої, від того, як вона поведеться зі своєю волею. Природну і соціальну детермінацію історичного процесу неотомісти відкидають, історичні події проголошують непередбачуваними, науку про суспільство, здатну прогнозувати майбутнє, не визнають. Історія в них є таїнством і промислом Божим, а людське суспільство — "містом Божим", земною подобою якого є католицька церква.

У середині XX ст. неотомісти зрозуміли необхідність модернізації теоретико-догматичних засад. З одного боку, вони намагаються поставити досягнення пауки па службу релігії і так укріпити "союз віри і розуму", з іншого — прагнуть антропологізувати свою доктрину. В останнє десятиліття неотомізм значно активізувався в напрямі утвердження добрих начал людського існування і миру між народами. У теоретичному аспекті очевидна орієнтація неотомізму па синтез своїх принципів з положеннями екзистенціалізму, феноменології, філософської антропології.