Розділ 2 ІСТОРИЧНІ ТИПИ ФІЛОСОФІЇ ТА ФІЛОСОФСТВУВАННЯ

Філософи стверджують, що вони шукають, це означає, що вони ще не знайшли.

Тертулліан

2.1. "Дитинство" філософії.

2.2. Філософська апологетика і схоластика у Середньовіччя та гуманістичне філософствування у добу Відродження.

2.3. Проблема наукового методу у філософії Нового часу.

Ключові поняття. Перед філософія. Античність. Середньовіччя. Схоластика. Апологетика. Номіналізм. Реалізм. Відродження. Натурфілософія. Пантеїзм. Гуманізм. Раціоналізм. Емпіризм. Індукція. Дедукція. Новий час.

Короткий зміст розділу. Генезис філософського світогляду розглядається дослідниками в багатьох аспектах. Згідно з міфогенною концепцією, він виник із міфології внаслідок внутрішнього її розвитку за рахунок зміни форми: особистісно-образна форма світогляду поступилася місцем безособистісно-понятійній. Прихильники гносеогенної концепції вбачають виникнення філософського світогляду в процесі узагальнення знань. Гносеогенно-міфогенна концепція виходить із визнання трьох джерел філософії — міфології, знання та буденної свідомості, а сам процес її виникнення пов'язує зі змінами рівня їх розвитку. Це означає, що філософія виникла внаслідок вирішення суперечності між міфологічними уявленнями і новими знаннями, а також поширення мислення з вузької сфери спеціального знання на всю світобудову.

Справді, мислення як таке ще не є філософією. Філософія — це світоглядне мислення, або світогляд, що мислить. Авторитет розуму витісняє з неї авторитет традиції. Філософія виникла і існує як системно-раціональний світогляд.

2.1. "Дитинство" філософії

2.2. Філософська апологетика і схоластика Середньовіччя та гуманістичне філософствування у добу Відродження

На наступному, середньовічному, етапі розвитку філософія існувала переважно як теоцептричний світогляд і течія богословської думки в умовах домінування релігії в усіх сферах суспільного життя: у арабомовних державах, Аравії і Передній Азії — ісламу, у державах Європи — християнства (католицького і православного). Останнє, як й інші світові релігії, утверджувалося в завзятій і жорстокій боротьбі з язичницькими релігіями, які підтримувала і захищала тоді імператорська влада. Потреби та інтереси цієї боротьби зумовили формування, існування, активне поширення та функціонування теологічних, філософських і політико — соціальних доктрин, які захищали й обґрунтовували християнське віровчення. Серед філософів почали заохочуватися лише ті, хто поділяли релігійні та світські погляди християнства. Інакодумство переслідувалось і придушувалось як єресь, а завдання філософії визначалися церквою. Філософська думка була приречена на виконання в основному апологетичних функцій; їй належало зображати християнство як найдосконалішу релігію, захищати її від нападок властей та прибічників античного політеїзму, пропагувати ідею єдності релігійної віри і знання, союзу з теологією. Звідси її назва — філософська апологетика, тобто філософія захисту і виправдання християнського віровчення за допомогою доказів, звернених до розуму. У такому статусі філософія перебувала впродовж усього періоду патристики (лат. батько, у значенні "Отці Церкви"), який безпосередньо передував схоластиці і підготував її.

Патристика — період в історії духовності європейського суспільства И—VIII ст., перехідний період від античності до Середньовіччя, представлений сукупністю теологічних, філософських та політико — соціологічних доктрин християнських мислителів, "Отців Церкви". У ньому виокремлюються три етапи: ранній, або апологетичний, зрілий та пізній.

На ранньому етапі вирішувалася філософська проблема про співвідношення християнського віровчення і античного духовного спадку, яка вважалася центральною. Сформувалися дві протилежні течії: одна — з орієнтацією на гармонійний синтез християнської ідеї відвертості з філософською традицією античного раціоналізму, інша — з орієнтацією па їхню несумісність, дистанціювання. Представники першої, наприклад Климент Александрійський, Тит Флавій (бл. 150—215), Юстин (пом. бл. 165), Афінатор (пом. бл. 177) та ін. пропагували толерантну позицію християнства щодо античної філософії, визнавали християнське віровчення просвітницьким, яке відкидає язичницьке марновірство, позбавляє людей страху, дарує їм внутрішню впевненість, знання, гармонію віри й античного знання; доводили, що така гармонія є вищим ступенем духовного розвитку людей і найдосконалішою філософією. Вони ставили перед християнами завдання переконувати язичників у перевагах нової релігії і сприяти їх наверненню в християнство.

Представники другої течії, наприклад сирієць Татіан (пом. бл. 175), звинувачували античних філософів у запозиченні ідей Біблії, а їх особистий внесок у філософію характеризували як безліч помилкових тверджень. До найактивніших критиків античної філософії та пропагандистів християнського віровчення належав також уроженець Карфагена Квінт Тертулліан (бл. 160 — після 220). Він виходив із того, що соціальна функція християнства не потребує філософського обґрунтування; що між Афінами та Єрусалимом, між Академією і церквою, між язичниками — єретиками і християнами немає нічого спільного; що після Христа зайва будь-яка допитливість, а після Євангелія — будь-які дослідження; що Платон, Арістотель, Бпікур, Геракліт, Емпедокл — патріархи єретиків.

Характерною рисою зрілого етапу патристики була спроба її представників синтезувати християнське віровчення і філософські методи античності з метою посилення боротьби з єресями (від грец. вибір, особливе віровчення, відхилення від ортодоксії, прийнятих догматів) — аріанством, гностицизмом, маніхейством та ін.

У 318 р. проти вчення християнства про односутність Бога — Отця і Бога — Сина (Саваофа та Ісуса Христа) виступив пресвітер з Александрії Арій (256—336). Він стверджував, що Христос за божественною сутністю і славою нижчий за Бога — Отця, тому що Бог — Отець одвічний, а Христос — його творіння. Арій був засуджений церквою і вигнаний з Александрії, але його вчення — аріанство — знайшло безліч прихильників, поширилося далеко за межі Єгипту, у тому числі до Західної Європи.

Найбільш поширеним і небезпечним для християнства у II ст. був гностицизм (від грец. пізнання, знання) — еклектична релігійно-філософська течія, яка намагалася поєднати християнську теологію з міфофілософськими елліністичними вченнями та віровченнями іудаїзму, зороастризму і вавилонськими культами. Його представляли Фсодот (пом. в 303 чи 304), Василід (друга чверть II ст.), Епіфаний (332—403) та ін. Згідно з їх поглядами, людина знаходить спасіння від лиха не тому, що вірить у Христа або робить добрі справи, а завдяки знанню істини про світ, про істинного Бога, про те, хто ми самі, звідки з'явились, як опинилися тут і якими шляхами зможемо повернутися до нашої небесної оселі, здобути внутрішню незалежність і свободу.

На їх думку, наш матеріальний світ з усіма його недоліками не є нашою справжньою домівкою. Цей світ — результат космічної катастрофи, бо створений другорядним, нижчим за рангом Божеством — Богом Старого Завіту. Це не той Бог, якого слід шанувати. Є справжнє верховне Божество, не матеріальна, а суто духовна істота. Шляхи порятунку людей — в його одкровенні. Таким вісником істини і правди буде Христос, але не як Син Бога Старого Завіту, а як простий смертний з мудрим релігійним вченням. Були у гностиків й інші трактування суті Христа.

Отже, уявлення гностиків відображали початок процесу розмежування християнства як міжнаціональної релігії з іудаїзмом, що залишився релігією тільки єврейського народу. Вони підточували монотеїстичну ідею, вели до відмови від Старого Завіту, і тому були відкинуті християнством. Незважаючи на свою незрозумілість з наукової і філософської позицій, ідея створення світу старозавітним Богом упродовж кількох днів була доступною для повсякденного світогляду пересічного віруючого. Тому Старий Завіт, усупереч бажанням багатьох гностиків, став непорушною основою християнської релігії попри антиіудейську спрямованість Нового Завіту. Водночас деякі ідеї стали складовою постулатів догматики християнства, були використані іншими релігійно-філософськими вченнями, зокрема маніхейством.