Розділ 3 КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ І СУЧАСНА НЕКЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

Свідомість суб'єкта є також виявом "надсвідомості", що використовує мозок як своє вмістилище, сховище, форму буття, яка входить до мозку подібно до того, як кинджал входить у піхви.

"Надсвідомість" стосовно життя Бергсон назвав "життєвим поривом", що трактується як потреба творчості, котра пронизує все живе. "Життєвий порив", що влився в матерію, розпадається на два основні "рукави": інстинкт та інтелект, виражений у мисленні людини. Інтелекту властиві творчі потенції з їх вищим втіленням у науці, однак пізнавальні можливості інтелекту і науки обмежені та однобічні. Інтелект бачить у речах тільки той їх бік, який становить інтерес для практики. Інтелект не споглядає, а вибирає. Він відкидає, опускає все зайве, не зважаючи на те, наскільки важливе воно саме по собі. Тому всі філософи минулого помилялися, стверджуючи, що призначення інтелекту, а отже, завдання науки, полягає у відображенні дійсності такою, як вона є. Ні інтелект, ні наука не створені для цього: предмет науки не сама реальність, а практичне ставлення людини до неї, головним чином — до її дії, а інтелект у своїй основі е тільки здатністю до організації та підготовки наявних і можливих дій. Звідси Бергсон робив висновок про повну неспроможність теорії пізнання всіх філософів минулого.

Як ідеальний спосіб філософського пізнання Бергсон висував інтуїцію, тобто споглядання, незалежне від будь-якого зв'язку з практичними інтересами, вільне від поглядів і методів, які навіює практика. Для оволодіння інтуїцією не потрібно жодних спеціальних здібностей чи пізнавальних органів, необхідно лише звільнити свідомість від практичної зацікавленості, усунути співвідносні з практикою погляди. Щоб пізнавати інтуїтивно, не потрібно нічого вміти, знати, робити, потрібне тільки зусилля волі, яке спрямовує свідомість усупереч усім нахилам, звичкам, поглядам, що склалися в інтелекті.

Отже, інтуїція у Бергсона — безпосереднє осягнення сутності речей, її умова — відмова від форм логічного мислення. її критерій — безпосередня очевидність споглядання, яке вилучене з усіх практичних відносин. Механіцизму і метафізичному способу мислення вчений протиставив не діалектику, а ірраціоналізм і алогізм. В останніх працях Бергсон зайняв позиції релігійно-містичного тлумачення процесу еволюції. Він будував свою соціальну філософію, в якій розглядав людину і суспільство як вияв знову-таки "життєвого пориву".

Людина створила технічні засоби панування над природою і перетворила їх на особисту чи колективну власність. Бажання збільшити її породжує між людьми і державами конфлікти, які нерідко переростають у війни. Війна — природне зло, і міжнародні організації мають сприяти нейтралізації агресивних прагнень людей. Як засіб відвернення війн Бергсон пропонував обмеження прагнень людей до багатства, розкоші, протиставлення "духові комфорту" "духу аскетизму".

Бергсон не створив філософської школи, але сформулював безліч провідних ідей, які набули поширення в усій ірраціоналістичній філософії XX ст., зокрема у французькому персоналізмі й екзистенціалізмі.

Екзистенціалізм — один із найбільш впливових напрямів у філософії XX—XXI ст. Він започаткований у вченнях російських філософів М.О. Бердяева (1874—1938) та Л.І. Шестова (1866—1938). Після Першої світової війни він поширився в Німеччині, де філософську творчість йому присвятили К. Ясперс (1883—1969) і М. Хайдеггер (1889—1976). Письменники і філософи Ж.-П. Сартр (1905—1980), А. Камю (1918— 1960), Г. Марсель (1889—1973) представляли французьку гілку екзистенціалізму. В Іспанії до нього був близьким X. Ортега-і-Гассет (1883—1955), у США його ідеї популяризували У. Лоурі, У. Баррет, Дж. Еді та ін.

Соціальним джерелом екзистенціалізму стали процеси соціально-економічного і політичного життя суспільства у XX ст., що втілилися в різних формах відчуження людини. Під відчуженням мається на увазі соціальний процес перетворення діяльності людини та її результатів па панівну над нею і ворожу їй силу, панування уречевленої праці над живою. Психологічним виявом відчуження у свідомості індивіда є розрив ніж очікуваннями, бажаннями людини і нормами, приписаними соціальними установами і структурами, сприйняття цих норм як чужих і ворожих особі, почуття ізольованості, самоти, руйнування норм поведінки і духовних цінностей. Екзистенціалізм виник як відображення у філософії духовної кризи суспільства, спричиненої Першою світовою війною (1914—1918).

Гносеологічним джерелом екзистенціалізму є проблеми буття, існування людини, співвідношення раціональних і нераціональних форм її самопізнання. Екзистенціалізм головну увагу приділив питанню "Як стати людиною?", або конкретніше — "Чи можна стати людиною в умовах кризи суспільства, а якщо так, то яким чином?". Основними в категоріальному апараті екзистенціалізму є категорії "екзистенція", "буття", "ніщо", "сутність", "гранична ситуація"; головними питаннями — критерії відмінності справжнього і несправжнього існування або буття людини, можливості, межі і методи досягнення справжнього існування, а центральною проблемою — відчуження індивіда від суспільства.

Одним із головних понять цієї філософії є "екзистенція" (лат. існування), що означає спосіб буття особистості, центральне ядро людського "Я", причому не як всезагального, загальнолюдського, а як конкретної неповторної особи. Аргументоване пояснення специфіки екзистенції дав Ж.-П. Сартр у праці "Екзистенціалізм — це гуманізм". На його думку, виготовляючи річ, людина заздалегідь формує її ідею, знає, що буде робити. Отже, суть речі передує її існуванню. Інакше у випадку з людиною. Дитина, яка народилася, вже існує, але їй ще потрібно отримати свою сутність, стати людиною. Тут існування передує сутності. Кожний індивід набуває в процесі становлення своєї сутності, людина сама її створює, немає наперед заданої людської природи, жодна зовнішня сила, ніхто, крім самого індивіда, не може перетворити його па людину. Індивід несе відповідальність за це, навіть якщо перетворення па людину по-справжньому не відбудеться. Цей процес триває впродовж усього життя. Індивід сам відповідає за формування своєї суті, тому він вільний і є волею. Воля полягає у виборі індивідом своєї поведінки і своїх дій, а її основою є ірраціональна екзистенція.

Ж.-П. Сартр та інші французькі екзистенціалісти ретельно аналізували проблему вільного вибору в умовах фашистської окупації Франції в період Другої світової війни. Підкоритись фашизму або стати в лави руху Опору? Вибір неминучий, але яка роль у цих умовах особистості, раціональних моментів у цілому? Відповідь екзистенціалістів: мінімальна. Якщо вибір, наприклад, робиться на користь участі в Опорі, то раціональний розрахунок відразу попереджає про ризик для життя. У ті дні й години, коли людина дивиться в обличчя смерті, головну опору, підтримку вона може знайти тільки в самій собі, у своїй екзистенції, і тільки тоді вірність Опору буде міцною. Це характерне явище для будь-якої ситуації, коли людина бореться за волю, за своє заповітне "Я". Найнадійнішим свідком істини є нетрансльована індивідуальна суб'єктивність свідомості, яка виявляється в настроях, переживаннях, емоціях людини. Збагнути світ таким, яким він є, означає виявити зміст єдиного світовідчуття особистості, яке мимоволі наявне в цих настроях, переживаннях, емоціях (наприклад, нудьги, огиди тощо). Вони можуть бути зумовлені обставинами, але ніколи повністю, і завжди несуть у собі дещо загальне для всіх людей, виражають суть людського існування у світі. Ця необумовлена тенденція переживання стає видимою, коли ситуація, що пробудила його, трагічно загострюється або коли саме переживання виникає зі спонтанною довільністю. Лише в цих випадках індивід неначе вловлює свої переживання в їх миттєвостях, не даючи їм перерости в міркування, навіть початкову форму теоретичного мислення, оцінки обставин. За таких умов переживання перетворюються на свого роду "вікна", через які можна побачити світ таким, яким він е, яким він одвічно існує для тлінної людини.

Отже, використання екзистенціалістами поняття "екзистенція" не має па увазі свідомість у значенні інстанції раціональної обдуманості (дослідження, цілеспрямування, предметні уявлення та ідеали). Проте все-таки воно, безумовно, позначає свідомість, але таку, що не пізнає, не є духовно активною, а тільки відчуває, страждає, є тлінною, стурбованою. Отже, філософія екзистенціалізму виражає чуттєво-інтуїтивне осягнення світу і людини в їх взаємозв'язку.

Філософія екзистенціалізму створила специфічну онтологію — вчення про буття. У ньому визначається існування світу поза і незалежно від людини, але проводиться кантівська ідея про людину, яка бачить світ суто крізь призму своєї свідомості. Саме тому екзистенціалізм рішуче відмежувався від класичної онтології, що спиралася па самостійне буття світу і від нього рухалася до розуміння людини, ставлячи її в залежність від світу. Сучасна філософія мас "олюднити" категорії онтології. Bona може бути по-справжньому гуманістичною, і в центрі її справді опиниться людина, якщо її онтологія буде відштовхуватися від людського буття до буття світу, як він сприймається людиною і "будується" навколо неї.

Екзистенціалізм спрямував онтологію па обґрунтування унікальності людського існування і сутності людини. Місце індивіда в бутті у кожний певний момент неповторне. Людина незмінна. Кожний має шукати і виражати своє неповторне, унікальне "Я", примушувати себе жити і творити самого себе.

Однак реалізації цієї програми протистоїть "не — Я", передусім — соціальний світ, суспільство. Сучасне "не — Я" відчужене від індивіда, вороже йому. Тому "Я" завжди має страх перед "не — Я", перед світом та іншими людьми. Екзистенціалісти стверджують, що світ цей песправжній, у ньому речі панують над людьми, особистість стандартизується і стає безликою посередністю, індивід перебуває в занедбаному етапі, підвладний чужорідним стереотипам поведінки.

Чи можливе справжнє буття індивіда? Як подолати постійний страх і не боятись "не — Я"? Екзистенціалізм пропонує протистояти "не — Я, бунтувати проти нього, розривати ланцюги, що сковують серце і душу. Цс може робити тільки сам індивід, лише він є для себе єдиним і незамінним провідником із лабіринту відчуження і самотності до справжнього буття. Шлях до нього — цілеспрямованість, енергія, наполегливість в осягненні своєї екзистенції. Таким чином людина осягає свою свободу, можливість вибору кожного вчинку.

У повсякденному житті людина не може усвідомити себе як екзистенцію. Таке усвідомлення відбувається тільки в особливих ситуаціях, які К. Ясперс назвав "граничними" — моментами найглибших потрясінь людини (страх, страждання, боротьба, смерть). Загроза, близькість смерті примушує людину замислитися над сутністю прожитого, повернутися від повсякденності до самого буття, до власної екзистенції — сутності, яка єдина з існуванням, і тим самим знайти справжню свободу. Людина не повинна тікати від усвідомлення своєї смертності і високо цінувати все те, що нагадує їй про суєтність її практичних починань. Життя завжди межує зі смертю. Життя — "буття до смерті".

Звернення екзистенціальної філософії до проблеми смерті небезпідставне. Будь-яка людина неминуче замислюється про смерть. Питання про смерть — водночас і питання про сутність життя, а в сучасному світі — і про виживання людства. Гранична ситуація стосовно смерті сьогодні стала глобальною. Людство цілком реально опинилося перед загрозою смерті. Страх перед глобальною катастрофою охопив багатьох людей. Тому використання екзистенціальних попять, що стосуються індивіда, цілком виправдане для аналізу актуальних проблем людства. Boнo ще раз демонструє неподільність долі унікального індивіда і всього людства, суспільства в цілому. Разом з тим не можна не сумніватись у теоретичній і моральній справедливості визначення життя як "буття до смерті". Людське життя розгортається через протидію смерті, а людина орієнтується на життя, виявляє волю до нього, або свідомо жертвує ним заради життя інших людей.

Екзистенціалізм має два різновиди — атеїстичний і релігійний. Атеїстичним різновидом вважається філософська творчість Ж.П. Сартра, М. Хайдеггера, А. Камю, М. Мерло-Понті та ін. Однак атеїстичним він є лише умовно, оскільки визнання того, що Бог помер, супроводжується твердженням про неможливість і абсурдність життя людей без Бога. Релігійний представлено, головним чином, К. Ясперсом і Г.О. Марселем. На їх думку, екзистенція органічно пов'язана з Богом, смертність людини, залежність від інших людей — також від Бога. Свобода індивіда, зрештою, теж має божественне походження.

Екзистенціалізм постійно піддається всебічній критиці. Його називають "філософською кризою". Разом з тим, це результат світовідчуття людини, яка втратила віру в історичний і науковий розум, відображення духовної ситуації сучасної епохи. Він не зміг запропонувати реальних шляхів виходу з цієї ситуації, але її суперечності та хвороби розкрив упевнено. Це справді філософія людини, яка поставила за мету допомогти людині знайти не просто близькі та зрозумілі їй істини, а й невіддільні від неї, такі, заради яких їй хотілося б жити і померти.