Розділ 3 КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ І СУЧАСНА НЕКЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

Зі сфери філософського пізнання Спенсер виключив усі корінні світоглядні проблеми, оскільки вони, на його думку, непізнаванні. Філософії він залишив для дослідження ту галузь, що і для науки. Філософія с теж науковим знанням, що поширюється лише на сферу досвіду, під яким розумілися духовні і матеріальні вияви абсолютної неосяжної сили, яка міститься в основі світу. Тому наука у Г. Спенсера, як і в О. Конта, не проникає в суть речей, а задовольняється знаннями лише зовнішніх явищ та їх постійних і стійких зв'язків, тобто законів; наука вивчає співіснування і послідовність явищ, групуючи їх спочатку в узагальнення нижчого порядку, переходячи потім до більш високих і широких узагальнень. Найвищим узагальненням є філософія. Спираючись па таке розуміння філософії, Спенсер розрізняв дві форми філософії: загальну, яка досліджує найбільш загальні істини і використовує окремі, часткові істини лише для ілюстрації доказу загальних, і окрему, в якій загальні істини застосовуються для засвоєння і тлумачення окремих, часткових істин.

Специфіка позитивізму Спенсера полягає також у його вченні про загальну еволюцію. Він розрізняв три етапи в еволюції.

1. Перехід від незв'язного до зв'язного, до інтеграції речовин, з'єднання в одне ціле елементів, які раніше перебували в розсіяному стані.

2. Диференціація, перехід від однорідного до різнорідного.

3. Зростання порядку чи впорядкованості, переходу від невизначеності до визначеності.

Еволюцію Спенсер розглядав як закон розвитку, сформулювавши її так: "Еволюція — інтеграція речовини, яка супроводжується розсіюванням руху, впродовж якого речовина переходить від стану невизначеної, незв'язної однорідності до стану визначеної, зв'язної різнорідності, а збережений речовиною рух зазнає аналогічного перетворення".

Спенсер вважав, що головною конкретною наукою, яка вивчає еволюцію у всіх сферах буття, є біологія. Життя керується біологічними законами, у тому числі у найскладніших і найвищих психічних і соціальних виявах. Суспільство — живе тіло, організм, який виникає і розвивається природним шляхом, тому будь-які спроби штучного створення або перетворення суспільства та його інститутів неможливі. Клас "панів", наприклад, перебуває у природному становищі тому, що його місце і роль у суспільстві аналогічні місцю та ролі клітин нервово-рухового апарату і він органічно пристосований до влади.

Згідно зі Спенсером, структура суспільства, форми його політичного устрою й особливості суспільного життя визначаються характером пароду, а точніше індивідів, які його утворюють. Характер формується і змінюється в процесі взаємодії певного народу з умовами навколишнього середовища, добору і розвитку таких його сил, які найкраще пристосовані для боротьби за існування.

У результаті соціальної еволюції можливі два типи суспільства: військовий, який характеризується деспотизмом, і промисловий, у якому права державної влади зведені до мінімуму, що забезпечує свободу і самодіяльність індивіда. Писав Спенсер і про третій тип суспільства, який був ідеалізацією способу життя в Англії за його часів.

У цілому філософія Спенсера резюмувала принципи і фактичні досягнення природознавства середини XIX ст., даючи їм метафізичне тлумачення. Вoнa внесла ідею історизму в етнографію, історію релігій, психологію. Разом з тим, це була метафізична філософія, що ґрунтується па агностицизмі та емпіризмі, а її органічна концепція суспільства відкривала дорогу соціальному дарвінізму та іншим біологізаторським і плоско-еволюційним філософським концепціям XX ст.

Друга історична форма позитивізму пов'язана головним чином з іменами австрійського фізика і філософа Ернста Маха (1838—1916) та швейцарського філософа Ріхарда Авенаріуса (1843—1896). їхня філософія отримала назву махізму, або емпіріокритицизму (від грец. критика досвіду). З'явившись в Австрії і Швейцарії, вона швидко поширилася в Німеччині, Росії та інших країнах, стала посередницькою ланкою між позитивізмом XIX ст. і неопозитивізмом XX ст. Махізм орієнтувався в основному па проблеми пізнання, співвідношення суб'єкта й об'єкта, категорій "річ", "субстанція", "елементи дійсності", взаємовідносини фізичного і психічного, тобто на ті питання, які 0. Конт і Г. Спенсер оголосили "надто філософськими", а тому далекими від науки. Однак вирішував їх махізм однобічно, механістично, метафізично, суб'єктивно-ідеалістично, абсолютизуючи роль чуттєвого ступеня пізнавального процесу. Логічний ступінь цього процесу було проігноровано. Махізм базувався на вузькому емпіризмі і психологічному тлумаченні законів і форм мислення. Тому його досить швидко було замінено логічним позитивізмом, який став одним із різновидів нового етапу в позитивізмі — неопозитивізму.

У1922 р. при кафедрі індуктивних наук Віденського університету її керівник М. IIIлік (1882—1936) організував семінар з філософії. Через рік семінар переріс у гурток, який відвідували не тільки студенти, а й викладачі університету. Цей гурток згодом почали називати "Віденським". До 1925 р. у Віденському гуртку склалося постійне ядро дискусійної групи, яке і започаткувало неопозитивізм. До цієї групи, крім

Шліка, входили філософ, соціолог і економіст О. Нейрат (1882—1945), логік і математик К. Гедель (1906—1978), філософ і логік Р. Карная (1891—1970) та ін. Наприкінці 30-х років XX ст. провідні члени Віденського гуртка почали створювати окремі школи неопозитивізму в інших країнах, переважно в США та Англії. Потім під загальною назвою неопозитивізму об'єдналось багато філософських шкіл, течій: від логічного позитивізму, логічного емпіризму, логічного атомізму до філософії лінгвістичного аналізу, різних напрямів аналітичної філософії, які змикаються з теорією критичного раціоналізму.

Неопозитивісти поставили і дослідили актуальну філософську проблему ролі логіко — математичних методів і штучних математичних та логіко — математичних мов науки у процесі пізнання і під час вирішення філософських питань. Йшлося про евристичні можливості математичної логіки як нового етапу розвитку формальної логіки у зв'язку з фізичною інтерпретацією неевклідової геометрії Г. Рімана і теорії відносності А. Ейнштейна, з виникненням квантової механіки, теоретичний зміст якої було позбавлено наочності, характерної для класичної фізики. Багато хто з представників неопозитивізму, які були не тільки філософами, а й спеціалістами — логіками, зробили внесок у розробку логічного апарату науки, хоч і не у філософському, а в спеціальному науковому дослідженні. Однак неопозитивізм був і є своєрідною логіко — лінгвістичною формою позитивізму. У ньому виокремлюють два головних різновиди: логічний позитивізм і лінгвістичний позитивізм.

Логічний позитивізм продовжив лінію емпіризму у філософії, але на логіко — мовному рівні. Теоретичне знання він зводить до емпіричного. Вихідними передумовами будь-якого пізнання є події і факти, що розуміються як чуттєві дані. При цьому принципово ототожнюються теорія об'єкта з самим об'єктом, а об'єктивний факт із науковим фактом, що розуміється як "запротокольований" у науці за допомогою знакових засобів, тобто як протокольна пропозиція. Логічний позитивізм "протокольними" називає речення, зміст яких базується лише на безпосередніх спостереженнях матеріальних речей або фізичних фактів. У зв'язку з цим процес здобуття знань представляється як фіксування "вихідних" протоколів та їх опрацювання за допомогою теоретичного апарату науки. Отже, в основі всіх осмислених речень лежать протоколи, істинність яких ґрунтується на простій відповідності їх змісту даним спостережень, тобто протокольні речення розглядаються як абсолютно неспростовні, що не потребують перевірки та є основою для всіх інших речень науки.

Зведення всіх речень науки до протокольних як атомарних становить у неопозитивізмі суть принципу верифікації (перевірки у простому чуттєвому досвіді). Залежно від верифікованості усі висловлювання, речення поділяються на осмислені і неосмислені. Якщо вони верифіковані, то осмислені (істинні або помилкові), не верифіковані — неосмислені. У результаті всі філософські речення виявились безглуздими, оскільки як загальні положення, вони не можуть бути верифіковані, перевірені шляхом зведення до атомарних висловлювань, що фіксують той чи інший факт. До розряду неосмислених було віднесено такі загальні поняття, як матерія, добро і зло, безробіття, свобода, щастя та подібні. У зв'язку з цим логічний позитивізм було піддано критиці навіть його прибічниками. Частина з них намагалась усунути недоліки верифікації за допомогою принципу конвенціоналізму (від лат. згода), згідно з яким в основі математичних і природничо-наукових теорій знаходяться вільні угоди (конвенції між ученими), вибір яких регулюється міркуваннями зручності, доцільності, економності мислення. Наприклад, Р. Карнап доводив, що в основу кожної природничо-наукової теорії можна покласти будь-яку систему аксіом і правил синтаксису, а польський логік і філософ, представник львівсько-варшавської школи логічного позитивізму К. Айдукевич (1890—1963) розвивав так званий радикальний конвенціоналізм, згідно з яким уявлення вчених та зображення ними світу у своїх теоріях залежать від вибору понятійного апарату. Однак ні Карнап, ні Айдукевич у подальшому не змогли послідовно провести цю думку і потім видозмінили свою концепцію.

Отже, принципи верифікації і конвенціоналізму логічного позитивізму не виявилися ні загальними, ні єдино науковими. Його нігілізм у ставленні до філософії, антиісторизм, абсолютизація можливостей формальної логіки у пізнанні і ролі емпіричних висловлювань зумовили виникнення і розвиток у ньому своєрідної школи "критичного раціоналізму". Основні ідеї цієї школи визначив філософ і соціолог Карл Поппер (1902—1994).

На відміну від принципу верифікації, Поппер запропонував для перевірки наукової спроможності теорії принцип спростування, фальсифікації теоретичних положень. Він ввів його, базуючись на гіпотетико-дедуктивній моделі будови наукового знання, відповідно до якої в основі науки лежать гіпотези, з яких за методом дедукції виводяться наслідки, що піддаються емпіричному спростуванню. Теорія, згідно з принципом фальсифікації, спростовується, якщо виключені нею факти, тобто явища, існування яких вважається неможливим, насправді існують. Свою концепцію Поппер вважав теорією розвитку науки і загальною методологією, що має принципове значення для аналізу природи соціального знання, обґрунтування раціональної політики.

Пропозиція Поппера замінити позитивну верифікованість заперечувальною верифікацією (спростуванням) не викликала спочатку заперечення серед неопозитивістів. Однак у процесі роз'яснення і розвитку Поппером своєї концепції ставлення неопозитивізму до "критичного раціоналізму" суттєво змінилось. Поппер пов'язав свій принцип із запереченням пізнавального значення індукції, з переглядом статусу наукового емпіричного знання взагалі, з ревізією розуміння істини і запереченням різниці між доведеними науковими положеннями і гіпотезами, оскільки він проголосив, що наукові положення, якщо вони ґрунтуються на досвіді, у принципі недоказові. Виник фальсифікаціонізм, нерідко іменований постпозитивізмом. Вчення Поппера стало протиставлятися неопозитивізму як принципово нова методологія, що не обмежується аналізом готового паукового знання, а досліджує його розвиток, зміну одних теорій іншими, обмеженість кожної сходинки науки.

Поппер пов'язував спростування теорії з фактами, які становлять фундаментальні й очевидні свідчення її неістинності. Розвиваючи цю думку, віп дійшов висновку, що наукові положення тією мірою, якою вони належать до світу досвіду, мають бути спростовані. Далі йшло ще більш категоричне твердження: теорія, яка не може бути спростована якоюсь подією, ненаукова; неспростовність с не перевагою теорії, а її недоліком. Неважко попитати, що тут спостерігається підміна діалектики абсолютним релятивізмом, який пояснює приблизність знань як їх фактичну неістинність, відносність, конкретність істини — як принципову спростованість, а існування критерію істини заперечує.