Розділ 3 КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ І СУЧАСНА НЕКЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

Поппер звів наукову істину до думки вчених, обґрунтувавши у теорії пізнання гносеологічний плюралізм: будь-якому науковому твердженню, оскільки воно є лише думкою вченого, може бути протиставлене інше, таке саме правомірне твердження, думка. Звичайно, думка постійно може заперечуватися іншою думкою. Однак всупереч твердженням Поппера недосвідний характер наукових положень робить їх суб'єктивними переконаннями внаслідок неправильного, головним чипом суб'єктивістського, тлумачення даних досвіду. Зведення істини до думки означало заперечення істини.

Отже, якщо неопозитивісти правильними вважали висловлювання про факти, встановлені па основі чуттєвих даних, то постпозитивісти, відкидаючи верифікаціонізм, дотримувалися думки, що підтверджуваність наукового положення, як би далеко воно не простягалося, не дає підстав для визнання його істинним. Наявність багатьох підтверджень нічого не дає для визначення статусу наукових положень, порівняно з небагатьма підтвердженнями. Отже, фальсифікаціонізм — різновид абсолютного релятивізму.

Разом з тим постпозитивісти реабілітували розуміння філософії як особливого виду раціонального знання. Вони виявили деякі механізми взаємодії філософії і науки, досліджували межі і можливі види формалізації пауки. Тільки па підставі їх пошуків і досвіду вирішення цієї проблеми, зокрема у зв'язку з відмінністю теорії і метатеорії (теорія, яка аналізує структуру, методи і властивості іншої теорії), міг з'явитися важливий науковий і філософський висновок австрійського логіка і математика К. Геделя про неможливість повної формалізації знань. Плодом праці багатьох позитивістів стало створення семіотики — пауки про знакові системи. Результати їх досліджень стали основою розроблення сучасних штучних кібернетичних мов, які мають не тільки конкретно-наукову, а й філософську значущість у зв'язку з сучасним розумінням відмінності і єдності мов та відповідних їм видів знання.

Різні напрями в неопозитивізмі XX ст. формувались значною мірою під виливом двох головних праць австро-англійського філософа Л. Вітгенштейна — "Логіко — філософського трактату" (1921) і "Філософських досліджень" (1953). У першій праці він стверджував, що мста філософії — логічне пояснення думок, філософія — не теорія, а діяльність; результат філософії — по деяка кількість філософських речень, а пояснення їх. У другій праці головним завданням філософії проголошений аналіз буденної мови, а раціональне філософське знання (за позитивістською термінологією метафізика) було оголошено мовною хворобою, що виникла внаслідок порушення правил застосування мови.

Усі твердження попередньої філософії (метафізики), па думку Вітгенштейна, с псевдотвердженнями. Причиною їх були порушення правил вживання деяких слів звичайної мови, таких як "знати", "реально", "насправді", "здається", "певно", "дійсно", "існує" та ін. Цим словам притаманні особливості, які провокують можливості для зловживання ними. Філософи-"мстафізики" або вживають ці слова в контекстах, у яких вони не можуть вживатися згідно з правилами повсякденної мови, або намагаються дати їм деякі загальні визначення, що ігнорують існування реальних, незалежних один від одного мовних контекстів. У зв'язку з цим завдання лінгвістичної аналітики поля гас в тому, щоб виявити оригінальний зміст слів, які неправильно вживаються "метафізиками", і так само розкрити джерело проблем. Ідеалом для лінгвістичних аналітиків є філософ, який не формулює жодних філософсько-раціоналістичних тез, не намагається вирішувати світоглядні проблеми, не конструює онтологічних або гносеологічних проблем, а зайнятий високопрофесійною і спеціалізованою діяльністю з виявлення за допомогою особливої техніки точного значення слів і виразів.

Філософія лінгвістичного аналізу принципово відмовилась від верифікаційної теорії значення та тез логічного позитивізму. Разом з тим лінгвістичні аналітики залишились на позиціях позитивістського релятивізму і нігілізму щодо раціоналістичних можливостей філософії, а їх відмова від принципу верифікації на користь вимоги правильного використання повсякденної мови насправді означала зведення філософії до однієї з багатьох спеціальних дисциплін, обмеження об'єкта її дослідження мовою як посієм значень.

Такими є деякі підсумки і тенденції еволюції позитивізму. У сучасних умовах ця філософія не має великого поширення. її уявлення про можливість усунути з пауки специфічно-філософську світоглядну проблематику і перетворити філософію на різновид спеціальної технічної дисципліни не витримало перевірки часом.

Характерною особливістю філософії XX—XXI ст. є звернення до теми людської діяльності у зв'язку зі становленням, розвитком і удосконаленням у багатьох країнах світу ринкових економічних систем. У зарубіжну філософію цю тему впровадив і детально її розробляє прагматизм (давньогрец. діло, діяння). Його материнським лоном був Метафізичний клуб, створений 1871 р. у Кембриджі (Массачусетс, США) групою осіб, які мали схожі погляди. Прагматизм швидко поширився в США, Англії, Італії, Німеччині, Чехії, Китаї та в інших країнах, перетворившись па філософське мислення, в якому заповзятливість, діяльність і успіх оцінюються вище за всі інші доброчинності.

Прагматизм піддав критиці всю попередню і сучасну йому філософію, докоряючи їй у спогляданні, відриві від життя, абстрактності і небажанні рахуватися з дійсними потребами людей. Він висунув програму "реконструкції філософії", за якою філософія має бути не розмірковуванням щодо первоначала буття і пізнання, чим вона вважалася з часів Арістотеля, а загальним методом вирішення тих проблем, які постають перед людьми в різних життєвих ситуаціях.

За традицією у філософії вважається очевидною залежність успішних дій людей від повноти їх знань про навколишній світ. "Знання — сила", тому для свого блага, а не лише з цікавості, людина повинна прямувати до істинного знання. Прагматизм звернув увагу на те, що для ефективних дій не завжди достатньо володіти істинним знанням у деяких практичних справах, щоб прийти до успіху, потрібно не стільки знати, скільки вміти. Прикладом подібного випадку може бути геоцентрична система світобудови, яка є великою помилкою, але тисячоліттями вірно служила людям. Ще більш суттєвими є такі випадки в суспільному житті. Наприклад, релігійні ідеї і вірування, незважаючи на ненауковість, успішно виконують різні соціальні функції у різних народів світу, та й політичні ідеї в усіх країнах і в усі епохи далеко не завжди мали наукове обґрунтування.

Родоначальником основної доктрини прагматизму був американський філософ, логік, математик, натураліст Чарлз Сандерс Пірс (1839—1914). Основні ідеї він виклав у двох статтях: "Закріплення вірування" і "Як зробити наші ідеї зрозумілими". Пірс розрізняв два стани свідомості: сумнів і віру. Сумнів розумівся як стан нерішучості, невизначеності, коливання між різними альтернативами, емоційного неспокою, тривоги, роздратування. Стан віри він не визначав, вважав його інтуїтивно відомим, але в емоційному плані характеризував як спокійний і приємний, а в змістовому — як готовність діяти певним чином. Людина прагне позбутися неприємного стану сумніву і досягти приємного та спокійного стану віри. Перехід від першого до другого він називав дослідженням, що здійснюється мисленням. Як тільки перехід зроблено, діяльність мислення припиняється, людина здобуває повне задоволення від досягнення стійкого вірування, і незалежно від того, чи буде це вірування істинним або помилковим, вона вважатиме його істинним, тому що досягла стійкого вірування. Пірс рекомендував деякі методи для забезпечення і закріплення такого стану.

По-перше, метод наполегливості, за допомогою якого людина завзято дотримується своїх улюблених поглядів, відкидає будь-яку їх критику і не звертає уваги на їх відношення до фактів.

По-друге, метод авторитету, суть якого полягає в тому, що певна могутня організація, наприклад держава або церква, приписує людям сукупність обов'язкових для них вірувань, переслідуючи і караючи тих, хто мислить інакше. Філософ вважав цей метод кращим. При цьому він посилався на досвід його застосування, коли так забезпечувалась одностайність вірування па тривалий період.

По-третє, апріорний метод, відповідно до якого вірування можуть бути стійкими за умови їх узгодження з розумом. Цей метод мало чим відрізняється від методу наполегливості, оскільки в ідеалістичній філософії ідеї розуму визначаються довільно. Тому Пірс наполегливо шукав такі шляхи досягнення стійкого вірування, які б не залежали від людського свавілля.

По-четверте, метод науки, згідно з яким, існують реальні речі, властивості яких не залежать від думки людей про них. Ці реальності впливають на органи чуття відповідно до постійних законів і, хоч відчуття різні, вони можуть за допомогою міркувань встановлювати, якими е речі насправді; кожна людина, за умови достатнього досвіду і мислення, дійде одного істинного висновку.

Погляд Пірса на метод науки можна оцінювати як відхід від прагматизму. Однак визнання об'єктивної реальності у нього лише гіпотеза, яку прийнято з метою досягнення стійких вірувань. Він розмірковував не про метод науки, хоч і називав його так, а про методи спеціальних наук, які ставлять питання про існування лише тих чи інших конкретних об'єктів, що мають стосунок до їх компетенції, але не про існування об'єктивної реальності взагалі. Згідно з теорією "сумніву — віри" Пірса, положення науки постають у вигляді думки, переконання або вірування, а тому мають розглядатися як звичка або готовність до дії.

Пірс, пропонуючи розглянуті методи для досягнення стійкого вірування, одночасно бачив і недоліки кожного з них. Він вважав можливим забезпечити ідеям найвищий ступінь зрозумілості за допомогою вказівки на їхнє значення.

Термін "значення" — один з найважчих для уточнення. Пірс не без підстав вважав себе першим філософом, який поставив і почав розглядати цю проблему. Відповідно до загальної концепції прагматизму він намагався визначити "значення", розглядаючи це поняття не в його відношенні до об'єкта а з погляду того, що воно означає для суб'єкта. У підсумку поняття "значення" Пірс звів до сукупності практичних наслідків. Згідно з "принципом Пірса", потрібно розглядати практичні наслідки, що, як вважає суб'єкт, можуть випливати з об'єкта поняття. Повним поняттям об'єкта є поняття про всі ці наслідки.

Отже, засновник прагматизму явно недооцінив силу прагнення людини до знання. Вія спирався на те, що людині достатньо віри, аби керувати всіма діями, які вона має здійснювати.

Основні ідеї прагматизму розвивали далі У. Джеме і, особливо, Д. Дьюї. Уїльям Джеме (1842—1910) — американський філософ і психолог, один із засновників прагматизму; свої філософські погляди називав "радикальним емпіризмом". Він прийшов у філософію з психології, тому не випадковим було його прагнення вирішити усі проблеми філософії з погляду окремої особистості, її інтересів і потреб. Насправді його цікавило тільки те, що відбувалось у свідомості суб'єкта.