Розділ 3 КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ І СУЧАСНА НЕКЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

Ніцше оголосив волю до влади рушійною силою потоку становлення і першоосновою всього, що існує. Вона є не одним із різновидів вольових імпульсів людської поведінки, а визначальним стимулом діяльності і головною здатністю людини. Більше того, волю до влади він запровадив у самі надра Всесвіту, світу в цілому. На цих підставах він побудував свою своєрідну гносеологію, яка є певною абсолютно релятивістською та ірраціоналістичною сукупністю ідей, і яку тільки приблизно можна називати теорією пізнання.

Ніцше заперечував "річ у собі" як об'єктивну реальність. Сутністю речі є лише думка про річ. Пізнання — лише корисний для суб'єкта засіб продукування фікцій (тобто понять, практично виправданих, але які не мають об'єктивного теоретичного значення), що дають можливість йому вижити і здійснити свою волю до влади. Пізнання — знаряддя влади, тому його дія не простягається далі того, що потрібно для здійснення цієї волі і націлене лише на тлумачення світу. Немає фактів, е тільки їх інтерпретації, але й вони не мають одного змісту. Думка в образі — знак, який має безліч тлумачень. Відчуття теж завжди інтерпретується нами і часто є дуже химерним.

Згідно з Ніцше, уявне тлумачення — нижча сходинка пізнання; вищою сходинкою є справа, діяльність суб'єкта, який уявляє, мислить, бажає, відчуває. Цій діяльності зобов'язані своїм існуванням усі речі. Немає речей, відмінних від явищ, немає сутності, відмінної від думки. Світ істинний для нас тому, що ми в ньому живемо.

Ніцше відкинув традиційне тлумачення істини в плані адекватного образу об'єкта, що існує незалежно від пізнавальної активності суб'єкта. Він послідовно ототожнював істину з помилкою і неправдою. Істина — той вид помилок, без яких світ живих істот не міг би існувати. Тільки помилки і віра — умови життя, оскільки в них виявляється перш за все воля до влади. Людина оволодіває тим, на що спрямований її інтерес.

Воля до влади — критерій значущості будь-якого явища і суспільного життя. Що добре? — Усе, що підвищує почуття влади, волю до влади. Що погано? — Усе, що відбувається через слабкість. Раціональне пізнання не сприяє підвищенню волі, навпаки, паралізує її. Воля до влади — основа нрава сильного. Мораль, що існує, проповідує любов до ближнього, отже, підриває волю до влади і тому має бути відкинута.

Ніцше розглядав мораль як сукупність законів, які створює людина та яким сама себе підкоряє. Він називав себе імморалістом, але моральні норми й оцінки не відкидав, оскільки моралетворчість у людській поведінці розглядав як природний вияв волі до влади. Нерівність людей Ніцше вважав природною, а протилежність панської і рабської моралі — вічною. Сам він був на боці моралі "панів", тому що в її основі бачив головну цінність життя — волю до влади, сильну людину, тобто природженого аристократа, абсолютно вільного, який не зв'язує себе жодними морально-правовими нормами. Це суб'єкт панської моралі, або "надлюдина". Прообраз надлюдини він вбачав у гомерівських героях, у скандинавських вікінгах, у Цезарі, Макіавеллі, Наполеоні.

Історія за Ніцше — це сукупність героїчних зусиль видатних індивідів, низка повчальних прикладів того, чим може стати людина і чого вона здатна досягти. Історичні події завжди починаються з творчих зусиль великих особистостей, які здатні розірвати пута традиції; історію робить дух свободи. Народні маси заслуговують на увагу тільки як слабкі копії великих людей, як сила опору великим і як знаряддя великих. Ніцше не визнавав за кожною людиною права бути особистістю. Величезна кількість людства — "стадо", "маса", що є головною загрозою для розвитку творчої особистості.

Ніцше передбачав неминучість глибокого перетворення духовного життя людини у XX ст., пов'язуючи це з розвитком техніки, з реальними небезпеками, які виникають унаслідок оволодіння гігантськими силами природи в умовах архаїчного мислення, не адекватного цим силам, зі зростанням психічних навантажень, зі створенням індустрії відпочинку тощо. Все це може викликати саморуйнування культури й особистості. Проте за принципом "чим гірше — тим краще" Ніцше бачив у цій тенденції умови визрівання волі, яка здатна протистояти їй: демократизація суспільства породжує ненависть до нівелювання людей, демократія— одночасно несвідома передумова вирощування тиранів, а демократичне роздрібнення характерів приводить до того, що навіть не дуже сильна воля у прагненні до влади має шанс на успіх, оскільки люди схиляються перед будь-якою силою волі, що наказує.

На підставі таких роздумів Ніцше закликав виховувати нові породи людей: філософів — законодавців і слухняні маси. Він вважав даремними скарги на інертність маси, доводив, що маса безплідна тією мірою, якою безплідні вихователі. Не заперечував Ніцше і "зворотного зв'язку" — впливу маси на вождів. Засобом проти руйнівного впливу маси на вождів він вважав мілітаризацію. Організацію суспільства за військовим зразком вважав кращою порівняно з економічною організацією. Тому потрібно навчитися сприймати робітників як солдатів, ліквідувати будь-який зв'язок між оплатою праці та її результатом, усіх індивідів розмістити за рангом так, щоб кожен мав найбільшу продуктивність праці.

Ніцше багато писав про майбутнє. Він вбачав завдання у тому, щоб навчити спрямовуватись у майбутнє, навіть на тисячі років. Він пророкував європейцям керівництво всією світовою культурою, вважав, що на цьому шляху передбачається декілька століть воєн, які йтимуть одна за одною і подібних яким історія ще не знала. Головними суперниками у війнах за панування над Землею стануть Росія й об'єднана перед лицем її грізної військової сили Європа, центром і керівником якої буде Німеччина.

Філософія Ніцше постійно викликає дискусії, різні інтерпретації і тлумачення. В останні роки визначилася стійка тенденція неупередженої оцінки його філософської творчості. Захоплює в пій духовний ризик, наявність постійної внутрішньої опозиції, здатність відмовитись від виношених, але вже "зношених" переконань, акцент на духовному житті особистості.

Типовим прикладом "філософії життя" в нових умовах XX ст. була творчість Освальда Шпенглера (1880—1936). Головним твором цього філософа є "Присмерк Європи", перший і другий томи якого було опубліковано відповідно у 1918 і 1922 pp. Витоки популярності його творів, очевидно, полягали у неабиякому літературному таланті та незвичайній ерудиції їх автора, а головне — у претензії Шпенглера дати відповідь на питання про долю європейської культури у своєрідних історичних умовах після Першої світової війни. Філософія Шпенглера — крайній суб'єктивізм і релятивізм, войовничий антиінтелектуалізм. Його вихідним поняттям було "життя", тобто здійснена свідомість, хвилювання.

Головна ідея Шпенглера: історія— це зміна окремих замкнених культур, що виключає єдиний історичний процес та історичний прогрес. Є тільки суб'єктивне, індивідуальне уявлення про світ, яке змінюється від людини до людини, від культури до культури. Для справжнього мислителя немає абсолютно правильних або неправильних поглядів, все відносне, все змінне, все скороминуще. Він рішуче заперечував поняття всесвітньої історії; не бачив ні прогресу, ні мети, ні самого шляху людства. Для нього існували лише окремі ізольовані культури, кожна з яких раптово виростає, безцільно розквітає, як квіти в полі, а потім, як і все живе, гине.

Шпенглер нараховував вісім культур, що досягли завершення, кожна з яких визначається особливою душею: китайська, вавилонська, єгипетська, індійська, антична, арабська, європейська, культура народів майя. Виокремив він і російську культуру, але як таку, що перебуває на етапі виникнення. Детально Шпенглер описав три культури: античну, європейську й арабську. Вони породжені своїми душами: аполлопівською (греко-римською), яка вибрала своїм ідеальним типом чуттєве тіло; фаустівською (західноєвропейською), символом якої є безмежний простір і всезагальна динаміка; магічною (візантійсько-арабською), яка виражає чіткий дуалізм душі і тіла.

Усі культури виняткові до несумісності, до взаємної недосяжності. Кожна замкнута в собі і не має нічого спільного з іншими. Між культурами немає жодної історичної спадкоємності, жодного впливу або запозичення. Людина, яка належить до однієї культури, не тільки не може сприйняти чогось із цінностей інших культур, а й навіть пе спроможна їх зрозуміти. Кожна філософія е вираженням свого і тільки свого часу, в історії філософії немає спадкоємності; у кожної культури своя філософія, тому проблема природи або душі, що турбує філософів, насправді має суто місцеве і тимчасове значення, вона не становитиме жодного інтересу і навіть залишиться незрозумілою для філософів інших культур.

Сучасну історію Шпенглер оцінював як таку, що перебуває па стадії цивілізації. Цивілізація — це старість культури, її поступове відмирання, симптомами якого є атеїзм, матеріалізм, соціальні революції та поширення наукових знань. Це імперіалізм, що вступив у останню фазу. її змістом буде боротьба між грошима і кров'ю, яка завершиться цезаризмом, меч переможе гроші, а володаря знову підкорить собі воля до здобичі. Демократія в країнах Європи є хибною, за нею приховується безроздільне панування правлячих верств. Загострення соціальних антагонізмів між керівниками і виконавцями може спричинити "бунт мас". Крім того, загострюються суперечності між європейськими промислово розвиненими країнами та іншими "расами". До Європи рушила дешева робоча сила, яка неминуче спричинить безробіття у розвинутих країнах. Безробіття — це вже не криза, а початок катастрофи. Сучасну історію буде вичерпано, як і всі форми будь-якої культури. Коли та як загине нинішня цивілізація, Шпенглер не знав.

Основні ідеї філософії історії і політичної концепції Шпенглера вкрай песимістичні, оскільки виходять із неминучого кінця західноєвропейської культури і суспільства. Концепція циклічності культур антиісторична, а тому непереконлива. її обґрунтування Шпенглером міфологічне, а використані історичні аналогії довільні. Це була філософія історичного песимізму, невіри у суспільний прогрес, остраху перед соціальними потрясіннями, які насувались на суспільство середини XX ст.

Видатним представником "філософії життя" у Франції був Анрі Бергсон (1859—1941). Широко відомі його праці "Матерія і пам'ять" (1898), "Сміх" (1900), "Творча еволюція" (1907), "Довжина й одночасність" (1922), "Два джерела моралі і релігії" (1932), "Думка і рухоме" (1934) та ін. Це був філософ широкої ерудиції, він володів глибокими знаннями не тільки з філософії, а й із математики, фізики, біології, мистецтва і літератури. У 1927 р. йому присуджено Нобелівську премію в галузі літератури.

Бергсону належить розробка специфічної концепції розвитку, яка отримала назву "творчої еволюції". Boнa була спрямована проти панівної у XIX ст. механістичної концепції, що зводила розвиток до кількісних змін, простого зростання. Бергсон справедливо уподібнював її дитячій грі, яка полягає в складанні картинки з перемішаних її частинок. Однак він гостро критикував її не за заперечення стрибкоподібного характеру розвитку та наявності в природних і соціальних процесах якісних змін, пе за зведення закономірностей дійсності до законів механіки, а з метою визнання причинно не зумовлених, непередбачуваних і раціонально непояснюваних нових якостей, які виникають у процесі еволюції, критики паукового розуміння розвитку взагалі, проведення у філософії ірраціоналізму та інтуїтивізму.

Рушійну силу розвитку Бергсон шукав у певному духовному началі, яким оголосив "надсвідомість", або абсолютну свідомість, неподільну безперервність, порив, який володіє творчою потенцією, здатністю до різноманітних чи то мінливих, чи відносно стійких втілень.