Розділ 3 КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ І СУЧАСНА НЕКЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

Традицією Гадамер вважав однією з форм авторитету, що пов'язує історію та сучасність.

Оскільки будь-яка традиція нерозривно пов'язана з мовою, остільки пертим предметом і джерелом герменевтичної рефлексії та герменевтичного досвіду є саме мова як структурний елемент культурного цілого. Мова — світ, що оточує людину; без неї неможливі ні життя" ні свідомість, ні мислення, ні почуття, ні історія, ні суспільство. Все, що пов'язане з людиною, відображається у мові. Мова —спосіб буття людини, її сутнісна властивість. Мова є умовою пізнавальної діяльності людини. Тому принципом та джерелом дійсного розуміння і взаєморозуміння є діалог, розмова. Неможливо зрозуміти жодну подію в житті людей, спираючись на абстрактне уявлення про неї. Необхідний момент нашого розуміння — це аплікація (перенесення) події на історичний час, па ту культуру, в якій відбувалась ця подія. Аплікація у процесі розуміння історичних фактів має обов'язковий характер і за суттю є передумовою наукового підходу до розуміння. Така оцінка розуміння трансформувала прагнення герменевтики як наукової дисципліни. У зв'язку з цим герменевтика набуває ще більшої філософської значущості, стає вченням про людське буття, своєрідною філософською антропологією.

3.3.2. Течії та школи у сучасній некласичній філософії

Вони виникли на початку XX ст. у складі ще одного впливового напряму філософствування — ірраціоналістичного (лат. ірраціоналізм — нерозумний, несвідомий). На відміну від раціоналізму, філософи — ірраціоналісти обмежують або заперечують можливості розуму у пізнавальному процесі, вважають основою світорозуміння дещо недоступне розуму або неприродне йому — волю, безпосереднє споглядання, інтуїцію, містичне "осяяння", уяву, інстинкт, несвідоме.

Ірраціоналізм був особливою реакцією на надмірний гегелівський логізм, який поширювався і на розуміння людини. Філософи — ірраціоналісти протиставили йому глибокий психологізм, виявлення пластів людської психіки (пристрастей, емоцій, хвилювань), які важко піддаються раціональному аналізу. Концентрація уваги на різноманітті і багатоплановості внутрішнього життя людини, виявлення у ньому таких важливих аспектів, які могли не розглядатися за раціонального підходу, значною мірою зумовлювало тривалий і стійкий вплив у суспільстві цього філософського напряму.

Соціальною базою такого роду філософствування є крах ілюзій сучасного суспільства, неспроможність його економічної і політичної системи задовольняти потреби й інтереси людей, що постійно зростають, перебороти відчуження пращ, реалізувати гасла свободи і рівності громадян. Замість суспільства високого рівня масового споживання було створено суспільство виживання. Ейфорії з приводу безмежних можливостей сучасного суспільства щодо створення гідних для людей умов життя більше немає. Гносеологічними і методологічними відповідями ва такі виклики стала некласична філософія. Однак подолати їх вона пропонує шляхом не докорінної зміни економічних, політичних і правових парадигм, а пошуку та реалізації альтернатив раціональності, чогось недоступного розуму і розумінню в межах логічного мислення.

Попередником ірраціоналізму у філософії вважається датський теолог, філософ і письменник Серен К'єркегор (1813—1855). "Де Я? — запитував себе мислитель. — Що означає сказати "світ"? Яке зпачення має це слово? Хто заманив мене сюди і залишив тут? Хто Я? Як Я опинився в цьому світі? Чому в мене не запитали, чому не познайомили з його правилами і звичаями, а просто впхали в нього, ніби мене було куплено у продавця душ? Як Я опинився втягненим у це велике підприємство, яке називають дійсністю? Хіба це не справа вибору?.. Кому Я можу поскаржитись?.. Провина — що вона означає? Чи це невідомо, як виходить, що людина буває винною?".

Зрозуміло, що К'єркегор на перший план своїх роздумів ставив тему особистості, її долю, проблему людської суб'єктивності, що саме по собі було традиційними для філософії проблемами. Але він немовби ізолював людину від суспільства і світу та поставив завдання пізнати її у цій ізоляції, як дане, конкретне, рідкісне існування шляхом занурення всередину самого себе. Раніше найбільш надійним способом пізнання людини вважався раціональний метод науки, а К'єркегор такими способами визнавав саморефлексію і відчуття, як дещо абсолютно недоступне науці.

Гегелівську раціоналістичну філософію К'єркегор оголосив есенціалізмом — ученням про абстрактні сутності, які осягаються у загальних поняттях, ігнорують окреме, конкретне, індивідуальне. Ця філософія не може проникнути в людське існування, або екзистенцію, оскільки є завжди індивідуальною, екзистенція не може бути вираженою в понятті, вона є реальністю, яка не піддається об'єктивації. Екзистенція дана людині не в мисленні, а в почутті, переживаннях і емоціях, які виникають у потоці життя, зіткненні індивіда з проблемами. Таке розуміння індивідом своєї екзистенції відбувається у критичні моменти його життя, коли виникає необхідність вибору способів поведінки, дії за принципом "або — або", наприклад, у ситуації страху. Здебільшого людина веде несправжнє існування; вона зайнята справами, занурена у різноманітні стосунки з іншими людьми і машинально дотримується звичної рутини життя, але в моменти страху індивід залишається наодинці з собою, ніби на краю безодні, відмовляється від усіх ілюзій, робить вибір. Не надто важливо, чи правильний цей вибір. Важливо те, що індивід вибрав, оскільки помилковий вибір можна виправити, а уникнення вибору виправити неможливо. Це і є справжнє існування.

У К'єркегора тільки в акті вибору людина знаходить свободу. Вибір і відповідальність — цс і є свобода. Свобода абсолютна, оскільки вибір абсолютно недетермінований і немає жодного об'єктивного критерію. Якщо вибір детермінований чим-небудь, то людина, яка робила його, не вільна і не може нести за нього відповідальність.

К'єркегор був одним із перших філософів середини XIX ст., який відкрито відмовився від об'єктивної істини. Для нього істина завжди суб'єктивна: дещо є істинним тому, що людина завзято вірить у те, що вона засвоїла цю ідею, всім єством; впевненість — тільки в суб'єктивності, шукати об'єктивність означає помилятися. Разом з тим К'єркегор виявив проблему людської індивідуальності. Крім того, філософ був першим мислителем, який надав проблемі вибору набагато глибшого і більш принципового значення, ніж інші його сучасники. Стиль його філософствування у XX ст. став прикладом ірраціональної думки, а до його вчення звернулись протестантська діалектична теологія, екзистенціалізм і "філософія життя".

Основоположником некласичної філософії і попередником ірраціоналістичності "філософії життя" став німецький філософ Артур Шопенгауер (1788—1860). Головний філософський твір "Світ як воля і уявлення" він опублікував 1819 р. У його вченні були використані ідеї і положення, запозичені у Платона, І. Канта, Й. Фіхте, Ф. Шеллінга, у німецьких романтиків, індійських і буддистських мислителів. Шопенгауер створив суперечливе, але послідовне і цілісне вчення, яке стало особливо популярним у XX ст.

Філософія А. Шопснгауера — суб'єктивно-ідеалістичний волюнтаризм. Услід за Дж. Берклі і під сильним впливом його вчення він оголосив реальний світ уявленням. "...Все, що належить і може належати світові, неминуче обумовлене суб'єктом та існує тільки для суб'єкта. Світ — уявлення".

Така філософська позиція характерна для всього суб'єктивного ідеалізму. Вона походить від абсолютизації ролі суб'єкта в пізнавальному процесі, в якому без суб'єкта немає об'єкта, інакше не буде самого пізнавального акту. Якщо ґрунтуватися тільки па суб'єкті, вважати вірогідним тільки його існування, то об'єкт пізнання і впливу виявиться прив'язаним до суб'єкта і про його незалежне існування не може бути і мови.

У такому аспекті розглядав Шопенгауер і питання теорії пізнання. Всі уявлення він поділяв на інтуїтивні, тобто чуттєві, й абстрактні, або поняття, створені розумом. Вони вторинні відносно інтуїтивних уявлень. Поняття — уявлення про уявлення. Вони можуть бути і помилкою, і забобонами, і догмами, тому логіка ніколи не бути мати практичної користі, а тільки становить теоретичний інтерес для філософії. Розум взагалі нічого створювати не може, хоч і втілюється у науці.

Суть науки філософ вбачав у формальній чіткості її положень. Історію наукою не вважав. В історії події перебувають лите в хронологічному зв'язку, а загальне полягає тільки в огляді головних періодів, з яких не можна вивести окремих подій, у ній господарює координація, а не субординація. Отже, історія — знання, але не паука.

За Шопенгауером доказовою не може бути жодна наука, оскільки кожен доказ потребує недоказової істини, яку отримують шляхом інтуїтивного переконання, що е джерелом будь-якої істини і основою будь-якої науки. Проте за допомогою інтуїції ззовні у сутність речей проникнути неможливо.

Шопенгауер оголосив примат волі людини над її розумом. Суб'єкт, що пізнає, є одночасно індивідуумом. Індивідуум має тіло, а тіло дане суб'єкту пізнання не тільки як уявлення, а й як воля. Кожен акт його волі є одночасно рухом його тіла. Рухи тіла — об'єктивовані акти волі, а саме тіло є об'єктивністю волі. Цю ситуацію Шопенгауер поширив на всю реальність поза людиною. Він перетворив волю па першооснову й абсолют. Воля — абсолютно вільне хотіння, яке не має ні причин, ні підстав; її неможливо контролювати. Весь світ тепер став волею та уявленням. Тим самим однобічностям раціоналізму Шопенгауер протиставив крайнощі волюнтаризму.

У Фрідріха Ніцше (1844—1900) світ є становленням і волею до влади. Ніцше — основоположник "філософії життя". На формування його світогляду значний вплив справили ідеї Шопенгауера. Проте шопенгауерівський моністичний волюнтаризм він замінив плюралізмом воль, визнанням численності "центрів" духовних сил, які конкурують у боротьбі, а волю перетворив на волю до влади. Власну філософську концепцію він виклав у працях "Так говорив Заратустра", "По той бік добра і зла", "Генеалогія моралі", "Антихрист", "Сутінки кумирів", "Воля до влади", центральне місце в яких займають поняття "воля до влади", "надлюдина", "вічне повернення", "нігілізм".

Філософська концепція Ніцше— ірраціоналізм і волюнтаризм. В онтологічній її частині попередні філософські уявлення, починаючи з Парменіда і Платона і закінчуючи І. Кантом, про "два світи" заперечуються. "Справжній" світ у Ніцше не допускає опозиції матерії і свідомості, істинності і прозорості, несправжнього чуттєвого світу скінченних предметів ("світу для нас") і надчуттєвого справжнього світу ("світу в собі"). Світ є цілісністю, яку він позначав словом "життя", але ототожнювати в розумінні Ніцше світ і життя неправомірно. Його філософія вкрай суперечлива і непослідовна. Він стверджував, наприклад, що світ, взятий незалежно від можливості жити в ньому, не існує, й одночасно багато міркував і писав про неорганічний світ, його існування поряд з органічним, про "хімічний" світ, "мертвий" світ та ін. Очевидно, що заміна поняття "світ" на поняття "життя" була зумовлена концептуальними філософськими інтересами Ніцше, що спричинили його критичне ставлення до сучасної йому соціальної дійсності та установки на "радикальний аристократизм", який вбачав у великих людях мету історії.