Розділ 3 КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ І СУЧАСНА НЕКЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

Без перебільшення можна стверджувати, що найбільш поширеною і впливовою у XX ст. була марксистська філософія. У боротьбі та полеміці з нею склалося багато сучасних філософських напрямів, течій і шкіл. Тривалий час марксистська філософія, особливо з боку своїх найбільш ідеологізованих і політизованих представників, проголошувала себе володаркою незаперечних істин. Упродовж останніх років у ній відбувається активний процес оновлення в напрямі визнання себе частиною світової філософської думки, її специфічною складовою. Вона все більше вдається до творчого діалогу і дискусій з іншими школами у філософії.

Серед течій емпіричного напряму у сучасній світовій філософії головне місце посідає неопозитивізм. Він є сучасною формою позитивізму — філософської течії, що виникла у 30-ті роки XIX ст. у Франції і потім поширилась у багатьох країнах світу. Основою позитивізму е такий принцип: будь-яке справжнє" тобто позитивне, знання можна здобути лише як результат досліджень окремих спеціальних наук та їх синтетичного об'єднання, і філософія як особлива наука, що претендує на самостійне дослідження реальності, не має права па існування. На основі цього принципу розроблені положення програми позитивізму:

1) пізнання має звільнитися від будь-якої філософської (світоглядної і ціннісної) інтерпретації;

2) вся "традиційна", тобто попередня, філософія як "метафізична" і доктринерсько-догматична, має бути заперечена і замінена або спеціальними науками ("наука — сама собі філософія"), або узагальненим і економним оглядом системи знань, або вченням про співвідношення між науками;

3) у філософії має бути прокладений середній шлях, який піднявся б над протилежністю матеріалізму та ідеалізму як несуттєвою, уявною або помилковою, оскільки нібито є третє, "нейтральне" вирішення основного питання філософії, і навколо цього вирішення могли б об'єднатися, стираючи відмінності, всі "нейтралістські" концепції у філософії, соціології і політиці.

Така програма має певні теоретичні та практичні засади. Філософія— високоспеціалізована і важка для розуміння галузь людської культури. Іноді представники точних наук цілком виправдано докоряють філософії за незрозумілість міркувань і ускладненість її мови. Вони звинувачують філософію у нескінченних суперечках, у захаращуванні її концепцій напівмістичними поняттями (абсолютний дух, чистий розум тощо) і роблять висновок про необхідність переоцінки цінностей і пріоритетів філософії з позиції точних наук і формальної логіки.

Колишня і деякі школи сучасної філософії для такого висновку дають чимало приводів. Вони були та є переважно метафізичними як за своїм анти діалектичним методом, так і за самою суттю — вченнями про начала і загальні принципи буття, знання про які не можуть бути даними в безпосередньому чуттєвому досвіді. Позитивізм ототожнив метафізику з філософією взагалі і відхилив па цій підставі наукове значення будь-якої філософії.

У концепціях позитивістів до розряду метафізичного нерідко потрапляють і проблеми, які насправді не стосуються метафізики, а вирішуються діалектико — матеріал істинною філософією.

Однак у позитивізмі є не тільки філософські міркування, а й широка життєво-практична основа. Це зростання ролі точних наук і конкретних знань, ефективних дій і обґрунтованих рекомендацій в усіх сферах людської життєдіяльності. Обґрунтованність дій має протистояти загальним словам, не закріпленим і не перевіреним досвідом. Відповідно і зусилля філософії мають зосереджуватися па "позитивному" в людському з пап пі і пізнанні.

Позитивізм заснував французький філософ Огюст Конт (1798— 1857). Свої ідеї він виклав у шеститомному "Курсі позитивної філософії" (1830—1842) й у творі "Дух позитивної філософії" (1844). У них він висунув відому формулу: "Знати, щоб передбачати, а передбачати, щоб могти".

У 1818—1824 pp. Конт був особистим секретарем соціаліста — утопіста К.Л. Сен-Сімона (1760—1825) і деякою мірою запозичив у нього ідеї про класифікацію наук, про три стадії суспільного і пізнавального розвитку та ін. Услід за Сен-Сімоном він розвинув ідею так званих трьох стадій інтелектуальної еволюції людства (так само, як і індивіда), які визначають, зрештою, весь розвиток суспільства. Перша з цих стадій — "теологічна", на якій усі явища пояснюються за допомогою релігійних уявлень; друга — "метафізична", тобто спекулятивно-філософська, яка замінює надприродні фактори у поясненні природи сутностями, причинами; третя— "позитивна", на якій виникає наука про суспільство, що сприяє його раціональній організації.

Конт гадав, що позитивна стадія повністю замінить дві попередні і остаточно займе своє місце у свідомості людей. Тоді вся попередня філософія зникне, а їй на зміну прийде позитивізм як новітня антифілософська філософія, який приведе до однієї системи всю сукупність надбаних знань. У позитивну стадію перейдуть усі науки, спочатку найбільш загальні (тобто прості, незалежні від інших наук, які легко вивчати), а потім окремі, точні, важчі і складніші для дослідження.

Подібний підхід Конт поклав в основу класифікації наук. Він поділив усі пауки па теоретичні і прикладні, а теоретичні — на абстрактні, або загальні, науки про класи явищ, і конкретні, або окремі, описові про предметні комбінації різних явищ (наприклад, мінералогія, іхтіологія тощо). Абстрактні, теоретичні науки в Конта утворюють принциповий ряд наук у такій послідовності: математика, з включенням до неї теоретичної земної механіки, фізика, хімія, фізіологія (біологія), соціологія (соціальна фізика), мораль.

Конт — автор терміна "соціологія". Від його вчення бере початок соціологія як система знань про суспільство та окремі соціальні інститути, що розглядаються у зв'язку з суспільним цілим. Її виникнення стало результатом конкретизації проблематики традиційної соціальної філософії, спеціалізації і кооперації суспільних наук і розвитку емпіричних соціальних досліджень.

Соціологією Конт намагався замінити політичну економію, правознавство й етику, оскільки вважав, що не економічні відносини, а ідеї керують світом. Соціологія поділялась на соціальну статику, яка досліджує стійкі умови існування будь-якого суспільного строю, і соціальну динаміку, яка вивчає закони суспільного розвитку.

Згідно із соціальною динамікою О. Конта, первісним елементом людського суспільства була сім'я. У процесі подальшої історії в політичних, правових і економічних відносинах людей виникли зміни під визначальним впливом трьох етапів свідомості. "Теологічній" стадії духу відповідав режим спадкових феодальних монархій; "метафізичній" — підняття середніх класів і великий вплив юристів; на "позитивній" стадії суспільством керуватимуть позитивісти-філософи від імені капіталістів фінансового світу — банкірів. Кожній стадії політичної організації суспільства відповідають певні епохи громадянської історії — військово-завойовницька, оборонна і науково-промислова. Основна ідея соціальної статики Конта зводилась до процвітання позитивного суспільства через любов як принцип, порядок як основу і прогрес як мсту.

Отже, у поглядах Конта визначився, але не набув кінцевого завершення розрив з класичною філософською традицією. У його творах привертають увагу наукова за задумом класифікація наук, спроба строгого наукового підходу до вивчення суспільного життя і створення науки про суспільство — соціології. Конт одним із перших філософів звернув увагу па промислове виробництво і наділив його учасників функцією соціальних перетворень. Разом з тим відхід Конта від принципів класичної філософії перетворив його філософію па систему загальних положень окремих наук, представлених дедуктивно у вченнях про логічні закони людського розуму.

Завершувачем першої історичної форми позитивізму був англійський філософ і соціолог Герберт Спенсер (1820—1903). Характерним у його вченні є поєднання основних принципів позитивізму зі всебічно проведеною ідеєю еволюції. Перший твір "Соціальна статика" Спенсер опублікував 1850 р. Потім вийшли "Основні начала", "Підвалини біології", "Підвалини психології", "Підвалини соціології", "Підвалини етики" та інші праці. Твори Спенсера приваблювали тим, що були зрозумілі, привертали увагу енциклопедизмом, широким охопленням проблем з єдиних позицій, великим набором різноманітних фактів.

Основною ідеологічною установкою Спенсера було прагнення примирити віру і знання, науку і релігію за допомогою агностицизму. Такий висновок виплив з аналізу вже першого розділу його "Основних начал", який так і називається "Непізнаванне". У ньому Спенсер обґрунтовував думку, що догма про створення світу Богом із нічого є лише мовним поясненням, не має зрозумілого для людини значення, оскільки уявити це неможливо. Проте саме таким, позалюдським розумінням і є атеїстичне уявлення про світ, який не має початку. Історія релігії, вивчення існуючих релігій спричиняють визнання абсолютної непізнаванності сили, яка лежить в основі Всесвіту. Такого висновку про непізнаванність цієї сили, зрештою доходить і наука: вопа пс може, наприклад, обґрунтувати ні безмежну подільність матерії, ні її неподільність. Реально уявити безмежну подільність матерії означало б простежити в думці ділення до безмежності, а на це потрібний безмежний час. Не можна уявити і те, що матерія неподільна, тобто, що існують такі її частинки, які не можуть, навіть у думках, бути поділені. Отже, резюмував філософ, матерія також абсолютно незрозуміла, як простір і час.

У цих міркуваннях агностицизм очевидний. По-перше, він ґрунтується на змішуванні уявлень і понять. Мислення може збагнути те, що уявити не можна. Наука наповнена такими поняттями, навіть тими, які виражають емпіричні факти, наприклад, швидкість світла уявити неможливо. По-друге, агностицизм став ще й наслідком метафізичності позицій Спенсера. Bin розумів подільність матерії суто механістично. Діалектика перервності і неперервності матерії, так само як простору і часу, виявилась йому недоступною. Крім того, він фактично вимагав термінової і остаточної відповіді на всі невирішені питання, а не отримуючи її, оголосив їх абсолютно непізнаванними.