Розділ 3 КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ І СУЧАСНА НЕКЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

Разом з тим, на відміну від Канта, марбуржці визнавали виникнення нових категоріальних форм і синтезів і вважали цей процес нескінченним. Однак без визнання процесу пізнання певною мірою завершеним вони впадали в релятивізм.

Марбурзька школа орієнтувалася головним чином на математичне природознавство і дуже мало уваги приділяла соціальним наукам. Заповнити цю прогалину спробувала фрейбурзька (баденська) школа неокантіанства. її пайвидатнішими представниками були Вільгельм Віндельбанд (1848—1915) і Генріх Ріккерт (1863—1936).

Представники школи розвивали філософію Канта з трансцендентально-психологічних позицій. Пізнання вони уявляли психічним процесом, кінцевим результатом якого є трансцендентальне, тобто всезагальне і необхідне, знання. Можливість такого знання фрейбуржці пов'язували з предметом загальнообов'язкової цінності. Значне місце у філософії школи займали проблеми методу і методології історичної науки.

Головою школи був Вільгельм Віндельбанд. У своїх працях він визначав філософію як всезагальну науку про цінності (логічні, етичні, естетичні, релігійні), а самі цінності уявляв апріорними, трансцендентними.

Привернення уваги філософів до проблеми цінностей, утвердження, поряд з пізнавальною, оціночної діяльності — безсумнівна заслуга баденської школи неокантіанства. Однак Віндельбанд абсолютизував роль цінностей. Світ, на його думку, складається з двох сфер: дійсності і цінності. Цінності — споконвічні, вопи паче підносяться над дійсністю, мають для людини значення абсолютних норм, яким підкоряються її мислення, воля й естетичне почуття, а оціночна діяльність є умовою пізнавальної діяльності.

Відповідно до своєї теорії цінностей, Віндельбанд розглядав зміст і роль паукового знания. Він розрізняв науки за принципом формального характеру їх пізнавальних завдань. У зв'язку з цим філософ розрізняв два типи мислення і два методи пізнання: номотетичний (законоствердний) та ідіографічний (який описує особливе). Перший — характерний для природничо-наукового пізнання, яке виявляє загальні, закономірні зв'язки, другий — для історичної науки, яка з'ясовує тільки часткове і особливе. У природничо-науковому пізнанні переважають абстракції, в історичному — зрима наочність. Проте ні окремо одне від одного, ні разом вони не завершуються досягненням істини, тому що завжди залишається частина, яка не пояснюється, не виражається, не визначається. Це був релятивізм, який заперечував об'єктивні причинні зв'язки і закони. В історичних науках така позиція була своєрідною негативною реакцією Віндельбанда на матеріалістичне розуміння історії, яке утверджувалося па той час марксистською філософією.

Систематизатором ідей фрейбурзької школи неокантіанства був Генріх Ріккерт. Як й інші філософи школи, він зводив буття до свідомості, яку уявляв як деяку загальну безособову свідомість, по суті тотожну в усіх людей. (Очевидно, малася на увазі суспільна свідомість, але вона була ідеалістично абсолютизована Ріккертом.) На його думку, незалежну від свідомості реальність може мати лише недоступне пізнанню трансцендентне, припущення якого обумовлюється гносеологічною необхідністю. Це сфера релігії, що осягається вірою, вся інша реальність — результат творчої роботи свідомості, яка за допомогою притаманних їй апріорних логічних форм конструює пізнаванну дійсність із пепов'язної маси чуттєвих даних: природознавство конструює природу, культурологія — культуру, а філософія — космос.

Як і В. Віндсльбанд, Г. Ріккерт розрізняв науки за їх методами: нриродпичо-паукове пізнання спрямоване па загальне, історичне — на індивідуальне, тому метод природознавства генералізуючий, а метод історичної науки — індивідуалізуючий; мета природознавства — з'ясувати загальні закони, мста історичної науки — зобразити події як одноразові та індивідуальні, що не можуть бути зведені до загального, тобто до закону.

Ріккерт вважав можливим одночасне використання обох методів у науковому пізнанні і водночас підкреслював їх логічну протилежність, характеризуючи її як найважливішу з усіх наявних у галузі пауки, оскільки обидва методи в нього визначаються інтересами, існують у свідомості, а інтерес до загального й інтерес до індивідуального — два необхідних і непереборних полюси наукового оброблення дійсності. Природничо-наукове пізнання існує тому, що свідомості притаманні інтерес до загального і логічне завдання щодо осмислення буття завдяки категорії загального. Історичне пізнання існує тому, що логічному мисленню притаманні цікавість до індивідуального і завдання осягати історичне становлення як серію одноразових явищ, які не повторюються. Очевидно, Ріккерт протиставляв форму пізнання предмету пізнання, а всі науки ставив у залежність від позиції суб'єкта, що пізнає. Сконструйована ним схема пізнавального процесу мала па мсті спростувати теорію відображення. Ріккерт був рішучим противником її, вважав неприйнятною, оскільки подібність копії з оригіналом ніколи нібито не може бути засвідчена безпосередньо і дійсність абсолютно невичерпна і не може бути відображена або відтворена в понятті.

Аналіз філософських праць Ріккерта свідчить також, що свою концепцію пізнання він спрямовував па обґрунтування переваг історичних наук і доведення відсутності в суспільному житті об'єктивних законів, тобто на створення філософської концепції, альтернативної марксистській, яка наприкінці XIX — на початку XX ст. була значно поширена і визнана. Такий висновок випливає з онтології Ріккерта.

Отже, неокантіанство справило значний вплив на філософію, який триває дотепер у деяких гносеологічних теоріях. Вчення про цінності переросло в особливу філософську дисципліну — аксіологію. Запропонованою баденцями методологією користуються і сучасні історики, соціологи, педагоги та ін. Наприклад, проблема виховання людини е вічною соціальною проблемою, але набула особливого значення в умовах докорінних соціально-економічних перетворень. Як цілеспрямована діяльність, вихованця покликане утверджувати ідеали, принципи і цінності нового суспільства, тому зростає роль соціальних регуляторів поведінки і діяльності людей, особливо молоді, студентства, формування в них суспільно значущих ціннісних орієнтацій, причетності до ключових загальнолюдських духовних цінностей. Ці регулятори як ніколи актуальні для оновлення життя українського суспільства.

Неокантіанство припинило існування в роки нацистської реакції в Німеччині. Після Другої світової війни центри кантіанського руху було відновлено, але неокантіанство не відродилося.

Приблизно в ті ж роки, що і неокантіанство, в європейській філософській думці сформувалося неогегельянство, для якого характерним було прагнення до цілісного світогляду на засадах оновлення інтерпретації філософії Г. Гегеля. Найвидатнішими представниками неогегельянства були німецький філософ Р. Кропер (1884—1974), італійський — Б. Крочс(1866—1952), англійський — Ф. Бредлі(1846—1924), американський — Дж. Ройс (1885—-1916) та ін.

В Англії неогегельянство набуло форми "абсолютного ідеалізму". Це було зумовлено переважно суспільно-політичними причинами, найважливішими серед яких були: втрата Англією своєї промислової монополії; активізація відцентрових сил у її домініонах і колоніях; необхідність у зв'язку з цим забезпечення більш міцного об'єднання усіх частин імперії і нагальна потреба у створенні могутньої централізованої держави, здатної підкорити всіх громадян і витримати боротьбу з будь-яким конкурентом. Теорія такої держави вже була. Це була гегелівська теорія держави як вищого морального начала, втілення світового духу, такої цілісної єдності, що поглинає кожного індивіда.

Отже, звернення до гегелівської філософії в Англії не було випадковим. Разом із тим у тлумаченні представників "абсолютного ідеалізму" від раціонального зерна вчення Г. Гегеля залишилось небагато: цілком було відкинуто ідею розвитку, діалектика понять була перетворена на софістику, запозичено було лише його систему об'єктивного ідеалізму і вчення про примирення протилежностей. Крім того, у працях "абсолютних ідеалістів" добре помітні мотиви кантіанства й елементи філософії, запозичені в Ф. Берклі, Д. Юма, Г. Спенсера. У цілому їхня філософія намагалася спростувати природничо-науковий матеріалізм і атеїзм; утвердити ідеалізм і релігію; стати вченням про вищу гармонію і примирення усіх суперечностей в абсолюті; обґрунтувати необхідність сильної всеосяжної держави і міцної імперської єдності.

Визнаним керівником англійського неогегельянства був оксфордський філософ Френсіс Бредлі. Основою його вчення, як і інших "абсолютних ідеалістів", є поділ світу на дві частини. У головній філософській праці "Явище і реальність" він оголосив матеріальний світ, що нас оточує, в якому ми всі живемо, який даний нам у безпосередньому досвіді, видимим, неістинним, нереальним, і протиставив йому інший світ, нібито вищої дійсної реальності, духовний світ істинного буття.

Для обґрунтування своєї позиції Бредлі використовував діалектику, але в іншій, ніж у Гегеля інтерпретації, що отримала у філософії назву "негативної діалектики". Матеріальний світ нереальний, тому що він суперечливий, оскільки всі ідеї і поняття, за допомогою яких людина намагається пізнати світ, містять суперечності, а для Берклі суперечливе — це нереальне. Гегелівську думку про суперечності всього, що існує, він використовував лише для того, щоб вивести з неї нереальність, недійсність матеріального світу.

Аргументація Бредлі досить абстрактна. Наприклад, він повністю погоджувався з ученням Дж. Локка про суб'єктивність вторинних якостей речей. У нього троянда не може пахнути, якщо її піхто не нюхає, а звук, якого ніхто не чує, реально не існує. Подібні доводи він застосовував і до розуміння первинних якостей речей, які Локк вважав об'єктивними, і також зробив висновок про їх суб'єктивність: протяжна річ існує лише відносно органа, що сприймає її, так само, як річ, яка пахне. У цілому і первинна, і вторинна якості речей — це видимість, нереальність, як і весь матеріальний світ.

У цих міркуваннях неважко помітити негативну реакцію па метафізичний, механістичний матеріалізм. Але Бредлі не визнає і матеріалізм діалектичний. Він відмовляється від реальності минулого па тій підставі, що його вже немає, а майбутнього — що його ще немає, але й сучасного теж немає, тому що воно завжди перетворюється на минуле і реально пе існує. Отже, час — проста видимість.

Аналогічно до часу Бредлі відкидав реальність руху, змін, причинності, енергії, дії, речей взагалі. Речі в нього нереальні, вони не більше, ніж видимість, до того ж така, що залежить від нас. Людина, особистість — також видимість, хоч вона існує. Весь матеріальний світ суперечливий, отже, нереальний, немає дійсного буття. Поняття про цей світ, його елементи не відображають жодної реальності, вони є "вигадками", "конструкціями", "знаряддям", необхідними для визначення практичної мети. Ми користуємося ними, оскільки вони нібито відповідають дійсності, хоч аналіз розкриває її нереальність. Усі наукові поняття не мають об'єктивного змісту і є лише зручними фікціями.