Розділ 3 КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ І СУЧАСНА НЕКЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

По-друге, глобальні екологічні проблеми і зумовлена ними необхідність радикальних змін у ставленні людей до природного середовища. Для сучасної філософської свідомості стало вірогідним те, що головні аспекти людського буття — існування людини як частини природи і як діяльної істоти, котра перетворює природу, перебувають у діалектично суперечливій залежності. У наш час ця суперечність набула конфліктного характеру, оскільки сучасний техногенний тиск на природу створює небезпеку виродження біосфери, а отже, загрожує і людству.

По-третє, внаслідок прискорення соціального розвитку в XX ст. надзвичайно гостро постала проблема людських комунікацій, спілкування, подолання відчуження людини від породжених нею соціальних умов життя. Ускладнення соціальних процесів і розширення поля людських комунікацій часто спричинює посилення стресових навантажень, дегуманізацію соціальних зв'язків.

Ці та інші життєві проблеми сучасності мають світоглядний характер, і тому трансформуються в постановку тих філософських питань, які кожна епоха по-своєму формулює і вирішує: питання сенсу людського буття, призначення людини, проблеми волі, справедливості, моралі. Ніколи в минулому людина не володіла такими знаннями, не була настільки технічно озброєною і могутньою, як тепер, але ніколи вона не була настільки вразливою і розгубленою перед глобальними і локальними проблемами.

Така суперечність і складність буття людини і суспільства у XX — на початку XXI ст. зумовили велику різноманітність філософських напрямів, течій і шкіл. У класичній філософії склалися два головних напрями: раціоналістичний (неокантіанство, неогегельянство, неотомізм, марксистська філософія) і емпіричний (позитивізм, неопозитивізм, постпозитивізм, структуралізм, герменевтика та ін.). У сучасній некласичній філософії головним напрямом є ірраціоналізм — напрям, основними течіями якого є філософія життя, філософська антропологія, фрейдизм і неофрейдизм, екзистенціалізм, феноменологія, релігійна філософія, постмодернізм, ін.

3.3.1. Класична філософія у XX—XXI ст.

На 1890—1920 pp. припадає розквіт неокантіанства — філософського напряму, який сформувався під гаслом "Назад до Канта". Його представники основним досягненням кантівської філософії вважали обґрунтування форм наочного споглядання і міркування як функцій суб'єкта, що пізнає, а головною помилкою — визнання об'єктивності "речі в собі".

Вперше заклик "Назад до Канта" висунув німецький філософ Отто Лібман (1840—1914). Цей заклик підтримали багато філософів і природознавців. У результаті склалися дві школи неокантіанства: марбурзька (за назвою міста, де знаходився центр школи) і фрейбурзька (або, інакше, баденська, південно-західна школа).

Філософи марбурзької школи: Г. Когсн (1842—1918), П. Наторп (1854—1924), Е. Кассірер (1874—1945) та ін. зробили спробу створити таку філософську систему, яка б свідомо спиралася на деякі ідеї вчення Канта і враховувала важливі зміни у філософській свідомості, що відбулися в останній чверті XIX і па початку XX ст. Головним завданням філософії вони вважали дослідження процесу наукового пізнання. Філософія мала бути свого роду наукою про науку, науковченням. Інше завдання філософії вони вбачали у дослідженні логічних засад духовної діяльності людини в її основних формах: пізнавальній (теоретичній діяльності, практичній у кантівському розумінні, тобто діяльності практичного розуму, переважно моральній діяльності), художній, естетичній. Отже, марбуржці намагалися дослідити логічні основи функціонування трьох здатностей людського духу: мислення, волі і почуття.

Зразком були математика і математизоване природознавство, переважно фізика. На межі XIX—XX ст. математика перетворилася па основний метод теоретичного дослідження. Тепер математичні розрахунки частіше стали випереджати досвід, так що вчений спочатку знаходив певну формулу або математичну величину, а потім намагався підшукати і підставити під неї деяку фізичну реальність. Проте така цілком науково пояснювана й ефективна методологія породжувала ілюзію повної незалежності процесу пізнання від його об'єкта. Абсолютизація цієї ілюзії у філософії неокантіанства звела процес пізнання до суто логічного процесу конструювання об'єктів науки. Отже, чуттєвий елемент пізнання неокантіанці відкинули, зміст фізики уявлявся їм сукупністю математичних формул, а вчення Канта про об'єктивне існування "речі в собі" було оголошене помилковим.

Однак пе слід вважати, що неокантіанці взагалі заперечували наявність у людини чуттєвих сприймань. Вони заперечували будь-яку роль чуттєвості тільки в науковому пізнанні. Наука для них від початку і до кінця є породженням мислення, а всі наукові поняття — творінням духу, тому у сферу науки нічого не повинно проникати з чуттєвого досвіду. Марбуржці не вважали за можливе говорити про що-небудь надане свідомості, як це робив Кант. У процесі пізнання мисленню нічого не дається, саме мислення є абсолютним началом.

Засновником і першим керівником марбурзької школи був німецький філософ Герман Коген. У своїх працях ("Логіка чистого пізнання", "Етика чистої волі", "Естетика чистого почуття" та ін.) він "удосконалював" філософію Канта в напрямі виключення з неї дуалізму "речей у собі" і явищ шляхом відмови від доктрини афіціювання (лат. спричиняю, впливаю, дію) чуттєвості "речами у собі", тобто впливу зовнішнього об'єкта на душу, яка володіє здатністю до чуттєвого сприйняття. У Когена дещо невідоме послідовно визначається низкою актів апріорного категорійного синтезу, що перетворює це невідоме у предмет пізнання і виявляє в ньому все нові риси і відношення. Будь-яке знання є відносним. Наука прогресує, знаходить все більш глибокі і точні поняття, про якісь незмінні її основи не може бути й мови.

Без сумніву, у Когена система наукових понять нібито зависає в повітрі, не має опори в матеріальній реальності, ні до чого не відноситься крім самої свідомості. Разом з тим його філософія поклала початок систематичному дослідженню структури наукових знань, засобів і методів наукового пізнання способів обґрунтування і розвитку знань; вперше виступила з претензією бути, хоч і "логікою чистої думки", але науковою за методом і філософією науки за предметом.

Коген зробив також спробу інтерпретувати з кантівських позицій ідею розвитку. Ця ідея глибоко увійшла в науку XIX—XX ст. Однак тлумачив її Коген однобічно, тільки як еволюційний процес" у якому загальнофілософським методом є обчислювання необмежено малих величин. Отже, кантівський дуалізм і тут був подоланий, але за рахунок протиставлення діалектиці еволюційної теорії розвитку. Така концепція в історії філософії отримала назву "критичний ідеалізм".

Другим відомим теоретиком марбурзької школи неокантіанства був Пауль Наторп. Він опублікував багато робіт з історії філософії, логіки, психології, соціальної педагогіки. Як і Г. Коген, П. Наторп стверджував, що не існує жодного буття, яке саме не було б "покладене" в думки, що мислити означає вважати "дещо" вже існуючим, що ідея про об'єктивні передумови цього "дещо" не має наукового змісту.

Філософ рішуче захищав аналітичне дослідження, спростовував твердження, нібито аналіз подрібнює ціле і так руйнує його. Життя, душу, доводив Наторп, осягають тільки в їх цілісності, таке осягнення можливе лише шляхом аналізу цього цілого.

Слід підкреслити також методологічне значення тези Наторпа про взаємозв'язок єдності і різноманітності в пізнанні. Думці, згідно з якою різноманітність у науковому пізнанні "дана", а єдність цієї різноманітності вноситься мисленням, він протиставив ідею єдності різноманітного і різноманітність єдності. Кожний акт мислення розглядався як єдине і разом з тим як різноманітне.

Людину філософ уявляв деяким мікрокосмом, світом у мініатюрі, тому, всі науки, у тому числі природознавчі, повинні мати предметом різні аспекти людини. Плідною була і думка Наторпа щодо конкретного в людині, яке він вбачав у її активності, тобто діяльності. Однак діяльність Наторп ототожнював з працею, а під працею розумів лише активність мислення. Його прогрес філософ уявляв у внутрішньо притаманних людській природі потягу, волі і розуму. На цих засадах ґрунтувалася його теорія суспільства з проектуванням їх на соціальні зв'язки: потягу відповідає господарська діяльність, волі — соціальні установи, розуму— система освіти. Таким чином, система соціальної педагогіки перетворилася на соціальну програму, у центрі якої стояла проповідь виховання "розумності" всіх членів суспільства. Отже, філософія Наторпа, як і всієї марбурзької школи, фактично є закінченою філософською системою, яка поєднує абсолютний ідеалізм Платона з критицизмом Канта.

Третім видатним представником цієї філософської школи був Ернст Кассірер.

Як Г. Коген і П. Наторп, Б. Кассірер повністю усунув кантівську "річ у собі" і завершив неокантіанську концепцію заперечення чуттєвості як джерела пізнання, що передує мисленню. У всіх науках він шукав докази, що наукові поняття породжуються тільки мисленням.

Отже, для представників марбурзької школи, як і для Г. Гегеля, мислення є деміургом дійсності. Але буття, як продукт мислення, не визнавалося ними таким, що самостійно існує, а наявним лише у свідомості вчених. Для них предмет знань фактично тотожний знанню про предмет, натуральний природний світ — концептуальній картині світу, створеній наукою; наука нічого не знає про світ окрім представленого в науковій картині світу і того, що про нього свідчать її теорії.