Розділ 3 КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ І СУЧАСНА НЕКЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

Поширеною течією сучасної філософської думки є також феноменологія (від "феномен", тобто "явище"). Засновником її був німецький філософ Едмунд Гуссерль (1859—1938), який зробив спробу побудувати наукознавство, науку про науку, і розкрити життєвий світ, світ звичайної думки, як основи всього пізнання. Визначальним мотивом, що стимулював пошуки, розпочаті засновником феноменології, було знаходження шляхів і засобів очищення свідомості від нашарувань, які затьмарюють розум. Оскільки життя людини в сучасному суспільстві не сприяє чистоті свідомості, необхідні спеціальні зусилля і особливі методи її досягнення. Гуссерль запропонував побудувати феноменологію як строгу філософську науку, здатну розрубати вузли суперечностей, у яких заплуталася сучасна йому європейська наука.

Е. Гуссерль вважав, що розпочинати вивчення світу і науки слід із дослідження свідомості, оскільки реальність осягається людьми лише через свідомість. Проте у діяльності, як теоретичній, так і практичній, людина "наївна", вона не бачить тих "змістів", які сама вносить в усвідомлені нею предмети. Людина вважає, що пізнає об'єкти як дещо незалежне від свідомості, своєї та інших людей, але насправді це не об'єкти, а "предмети" (те, що перед очима), іншими словами, об'єкти, в які вона вносить певні змісти — "олюднені об'єкти", або дані їй у свідомості. Важливо відрізняти "чисту свідомість" і те, що поза нею, тобто власне об'єкти. До виникнення всіх наук та теорій існував життєвий світ — наївне повсякденне життя, яке і є джерелом усіх теорій та понять науки. Зосередившись на предметах зовнішнього світу, свідомість неминуче потрапляє у полон ілюзій, для неї стає неможливим неупереджений, тверезий погляд на світ та на самого суб'єкта пізнання. Проте трагедія в тому і полягає, що ми цього не розуміємо. Ми думаємо, що досліджуємо первинне буття поза свідомістю, а насправді маємо справу з вторинними утвореннями "життєвого світу" і з них черпаємо поняття науки. Причиною цього є інтенціональність (спрямованість) свідомості, яка визначається її типом, наприклад, сприйняття означає, що щось сприймають, мислення — що про щось думають, почуття ненависті — що щось ненавидять. Головним в інтенціональності постає момент співвідношення свідомості з об'єктом. Ця інтенціональність завжди наявна в акті свідомості незалежно від того, існує об'єкт, чи він вигаданий або абсурдний.

Отже, розглядаючи смисл поняття "інтенціональність", Е. Гуссерль виокремлює у свідомості її предметний аспект і називає його поемою. Цей аспект не дорівнює самому предмету, що відображається свідомістю. Сприйняття окремого предмета складається із серії сприйняттів, поєднаних у ціле активною синтезуючою діяльністю самої свідомості, яка і забезпечує цілісність сприйняття предмета. Отже, в інтенціональному аналізі, крім предметних аспектів, міститься також сам акт свідомості в тій чи іншій формі — ноезис. Єдність ноеми та ноезису визначається синтезуючою діяльністю свідомості, завдяки чому цілісність предмета забезпечується цілісністю свідомості.

Е. Гуссерль та його прихильники виокремлюють у свідомості декілька прошарків залежно від інтенціональності. Вона може бути спрямована суто на предмети зовнішнього світу. Ця спрямованість свідомості утворює її первинний шар. У такому вигляді свідомість є не що інше, як потік вражень. Проте свідомість здатна переорієнтовуватися на себе, тоді враження стають об'єктом її уваги, і виникає другий рівень — рівень рефлексії. Інтенціональність свідомості свідчить, що свідомість є феноменом (звідси і назва філософського напряму), який може як приховувати, так і розкривати, людське "Я", що стоїть за ним. Саме тому феноменологія ґрунтується на розрізненні свідомості та її суб'єкта — того, хто цю свідомість спрямовує. Іншими словами, людське "Я" не зводиться до свідомості в цілому.

На шляху до розуміння "Я", який одночасно відкриває можливості для неупередженого пізнання світу, особливе місце відводиться процедурі, що отримала назву "феноменологічна редукція". Термін "редукція" (букв, "зведення, зменшення") пов'язаний з очищенням свідомості від предметного змісту, переходом від розгляду конкретних предметів до аналізу їх чистої сутності. Результатом цієї процедури є умовне винесення всього предметного змісту свідомості "за дужки". Свідомість очищається, стає "чистою свідомістю". Вона зберігається лише в тих своїх якостях, які притаманні свідомості всіх людей чи людині як абстрактному представнику людського роду.

Розглядаючи свідомість як сукупність сутностей, Е. Гуссерль розуміє її як потік, як непорушну цілісність. Свідомість має вигляд потоку переживань, елементами якого є феномени. Ці феномени теж становлять певну цілісність, що має самостійну та складну структуру. Зрозуміти феномен як цілісність можна лише у випадку осягнення за допомогою інтуїції. Цього можна досягти, не описуючи зовні, а "переживши", тобто безпосередньо занурившись у потік свідомості. При цьому відбувається ініціативне, безпосереднє, суто умоглядне розуміння його сутності. Феноменологічний метод саме і полягає в тому, щоб безпосередньо злитися з потоком свідомості.

Досягнувши чистоти свідомості, суб'єкт отримує можливість неупередженого погляду на світ і на самого себе. Він опиняється перед відчиненими дверима в "дім", у якому приховуються глибини "Я" суб'єкта, а ззовні відкривається ясний горизонт просторів зовнішнього світу.

Отже, феноменологічна редукція — операція попереднього характеру. Вона передує тому, що має розкритися потім. Проте значення її не обмежене окремим етапом, окремим епізодом. Суб'єкт постійно має її на увазі, перебуваючи в стані протистояння процесу затьмарення свідомості, яким супроводжується наповнення її предметним змістом. Для того щоб редукція відбулася і була відтворюваною, слід відмовитися від суджень, оскільки вважається, що відмова впливає не лише на їх зовнішнє винесення, а й на самого себе, "отвережує" та мобілізує суб'єкта. Заборона на судження є важливою складовою редукції. В. Гуссерль називає її терміном "епохе". Він пише: "...феноменологічне епохе ...дає мені можливість бути вільним від використання будь-яких суджень, що стосуються просторово-часового існування світу".

Отже, феноменологія дотепер робить великий внесок у дослідження сутності, змісту та структури свідомості. Це нове начало у філософії, перехід від конструктивізму та ірраціоналізму до можливості рефлексивного дослідження різноманітних видів людського досвіду. їй належить також правильна постановка питання про зв'язок філософії і конкретних наук з фундаментальними сферами практичної діяльності людини та суспільства. Методи феноменології мають великий вплив на становлення сучасної філософської думки, зокрема па розвиток екзистенціалізму, герменевтики, аналітичної філософії тощо.

3.3.3. Релігійна філософія

Релігія в сучасній Україні переживає своєрідний ренесанс. У державі відроджуються конфесії, відбудовуються зруйновані і будуються нові храмові та інші культові споруди; в індивідуальній і суспільній свідомості людей все глибше утверджується розуміння релігії як феномену загальнолюдської культури та ефективного духовного засобу морального становления і виховання особистості; право громадян па свободу совісті набуло не тільки конституційного закріплення, а й справжньої реалізації через сформовані механізми.

Разом з тим релігійне відродження в державі відбувається пе без проблем. Усе ще складними залишаються міжконфесійні суперечності, які час від часу навіть загострюються. Важко переборюються стереотипи несприйняття релігії, "подвійних стандартів" у ставленні до неї, коли її використовують лише як засіб для досягнення бажаного результату; мають місце спроби політизації релігії, спекуляції на її канонічних внутрішніх розбіжностях. Усі ці та інші не менш суттєві обставили зумовлюють зростання інтересу до дослідження релігії, її історії та функціонування в Україні з боку вітчизняних філософів, соціологів, політологів, правознавців, представників інших галузей гуманітарного знання. Ці дослідження значно доповнюють світоглядний і методологічний арсенал релігієзнавства, вивчення якого нині стало частиною навчального процесу у вищій школі.

Філософія релігії вивчає сутність релігії; психологічні, гносеологічні, соціальні, об'єктивні та суб'єктивні умови її виникнення, існування і поширення, її онтологічну, пізнавальну і моральну суть, співвідношення релігійної віри і знання, функції релігії в духовному житті людини і суспільства.

Антична філософія сприймала релігію у цілому наївно-раціоналістично. Згідно з натуралістичною концепцією, започаткованою Теагеном Регійським (VI ст. до н. е.), боги — це алегорії зовнішніх природних явищ. За антропологічною концепцією, автором якої вважається Евтемер (V ст. до п. е.), боги — обожнені стародавні царі та герої. Платон приписував афінському тирану Крітію (460—403 до н. е.) авторство політичної концепції релігії, або концепції обману, яка вбачала в релігії знаряддя управління, свідомий винахід стародавніх законотворців, які видумали своєрідних наглядачів за справами людей. Від Секста Емпіріка (П — початок III ст.) бере початок договірна концепція: "релігія — результат домовленості правителів і жерців з пародом". В античній філософи зародилась і психологічна концепція релігії, яка пояснювала її страхом людей перед природними силами.

У філософії Середньовіччя незалежний від теології підхід до релігії був неможливим. Однак вчення про "двоїсту істину" було першою спробою часткового позбавлення філософії кайданів теології. Згідно з цим ученням, філософія має справу з природним станом речей, який може бути порушений у результаті божественного втручання, а теологія займається надприродними, ірраціональними речами та спирається не на логіку, а на одкровення. Проте навіть такий "обережний" компромісне міг задовольнити офіційну церкву. Вчення про "двоїсту істину" було засуджено у багатьох церковних постановах, а в 1512 p. V Латеранський собор припинив дискусію про теорію "двоїстої істини", проголосивши принцип: "істина істині не заперечує".

Для філософії релігії епохи Відродження, а потім і Нового часу, характерними були пантеїзм і деїзм, які певною мірою стали перехідним ступенем до атеїзму.

Пантеїстичні ідеї в XVI—XVII ст. перетворилися на основу більшості натурфілософських вчень, які протистояли креаціонізму (релігійному вченню про створення світу Богом з нічого) монотеїстичних релігій. У цих вченнях Бог, який залишається нескінченним незримим абсолютом, все більше поєднується з природою.

Деїзм (лат. бог) як філософський погляд, згідно з яким Бог, створивши світ, не втручається в його закономірний плин, був найбільш поширений в епоху Просвітництва. Один із яскравих представників деїзму, французький філософ, письменник і публіцист Вольтер у "Досвіді загальної історії про звичаї і дух народів" (1756) обстоював природну релігію без чудес, попів і фанатизму, наближення до якої він знаходив у релігії китайців. Просвітителі в релігії вбачали продукт невігластва та обману людей. Концепція "обману" мала великий успіх у просвітителів майже до XIX ст. та увійшла як дещо загальновизнане в декрет Конвенту 1793 р. про скасування релігії у Франції. З другої половини XVIII ст. у французькому Просвітництві виникли дві течії в тлумаченні релігії. Одна з них через К.А. Гельвеція прийшла до матеріалізму й атеїзму П. Гольбаха; інша в особі Ж.-Ж. Руссо проголосила природну релігію виявом не розуму, а почуття. З англійського деїзму походить сенсуалізм Д. Юма, який по-іншому сформулював проблему релігії. Він відхилив релігію розуму і почуття та дав їй антропологічне тлумачення. Д. Юм пояснював релігію схильністю людини наділяти зовнішні природні сили людськими властивостями: релігія виникає з життєвих турбот, страхів і надій, причини яких людина приписує таємничим зовнішнім силам, прагнучи наблизити їх до себе.

По-новому вирішувалось питання про релігію німецькою класичною філософією. І. Кант розмежовував функції віри і розуму, релігії і філософії. Проблему реального існування релігійних об'єктів він не розглядав, а необхідність релігії виводив із практичного розуму, тобто моральності: релігія необхідна для обґрунтування принципів моралі та норм поведінки людей. Г. Гегель вважав релігію попереднім ступенем пізнання абсолютного духу. У "Лекціях з філософії релігії" він представив окремі релігії необхідними стадіями втілення релігійної ідеї, яка завершується християнством. Л. Фейербах джерелом релігії вважав роздвоєння людини, відчуження від реальної людини її "родової суті". У головній філософській праці "Сутність християнства" він доводив, що не Бог створив людину, а людина створила Бога. Водночас релігія — це не просто продукт людської неосвіченості, вона має багато позитивних якостей.

У марксистській філософії релігія визначається як фантастичне відображення в головах людей тих зовнішніх сил, які панують над ними у їх повсякденному житті, відображення, у якому земні сили набувають форми неземних. Релігія — явище історичне, неминуче породжене умовами життя суспільства на певному ступені його розвитку. Зі зникненням цих умов релігія "відмирає", однак не внаслідок насильницького запровадження в суспільстві атеїзму, а в результаті подолання сил, що поневолюють людину. Марксистська філософія прогнозує "відмирання" релігії в досить віддаленому від нас майбутньому.