Розділ «Евтаназія»

У науково-практичному вимірі ставлення до названих видів евтаназії різноманітне. Так, активна добровільна евтаназія деякими дослідниками ототожнюється із самовбивством, якщо акт евтаназії здійснюється самим пацієнтом за допомогою смертельної дози ліків, призначених лікарем; активна недобровільна - з примусовою евтаназією, фактично з прямим вбивством і багатьма теоретиками та медичними практиками вважається безумовно морально неприйнятною. Варто наголосити, що специфіка етичного розгляду дилеми евтаназії полягає не в тому, який спосіб умертвіння невиліковно хворого є морально бездоганнішим, а в моральній легітимації прийняття рішення про здійснення евтаназії.

Йдеться про те, якщо людина має право на гідне життя, то чи означає це, що вона має моральне право і на гідну смерть, час якої визначає самовільно? Чи варто покладатися на природу і наукові та практичні досягнення сучасної медицини, тим самим прирікаючи людину на тривале і болісне вмирання, чи можна допомогти невиліковно хворому піти з життя, вчиняючи чи не вчиняючи спеціальні дії? Вирішення цих проблем залежить від відповіді на ще кілька питань: Цінність життя є абсолютною чи вона визначається певними якісними характеристиками? Якщо так, то якими? Смерть - це завжди зло чи бувають ситуації, коли смерть є благом?

Спроби пошуку відповіді на ці, безперечно, фундаментальні питання фіксуються ще в античні часи. Так, Сократ був переконаний, що "більш за все потрібно цінувати не життя як таке, а життя гідне". Сократ, Платон, філософи-стоїки, Сенека виправдовували умертвіння важкохворих навіть без їхньої згоди. Платон вважав, що моральним обов'язком хворого, коли він стає тягарем для суспільства, є самогубство. Існувала й протилежна позиція, котру обстоювали піфагорійці, Аристотель, що були противниками умертвіння важкохворих людей. В "Клятві" Гіппократа зафіксовано не лише заборону на здійснення евтаназії, а й на допомогу самогубцеві. Однак в іншому трактаті "Про мистецтво" Гіппократ не радить надавати медичну допомогу вмираючим, якщо відомо, що медицина неспроможна в лікуванні даної хвороби.

В епоху Середньовіччя традиційне християнство не припускало можливості евтаназії, її розглядали як один із найважчих видів самогубства. Августин і Фома Аквінський різко засуджували самогубство навіть з причин нестерпного болю.

Як уже зазначалося, сучасний підхід до проблеми передсмертного хворого було закладено в Новий час Ф. Беконом. На початку минулого століття зміст поняття "евтаназія" як турбота про комфортне вмирання, започаткований філософом, суттєво коригується. Евтаназію починають розуміти як "милосердне вбивство".

Коротка історія суспільної та правової легітимації евтаназії

1906 р. - у США (штат Огайо) здійснена перша спроба прийняти закон, який би дозволяв евтаназію.

1935 р. - у Лондоні створено перше в світі Міжнародне товариство прихильників евтаназії.

1930-ті роки - у Німеччині в контексті ідей "расової гігієни" теоретично обґрунтовується примусова активна евтаназія. У 19391941 pp. на підставі наказу Гітлера в примусовому порядку знищено в газових камерах приблизно 275 тис. німців - душевнохворих, людей похилого віку та дітей з важкими фізичними вадами.

1941 р. - Швейцарія стала першою країною, котра легалізувала "вбивство з милосердя".

1958 р. - професор юриспруденції Оксфордського університету Гленвілль Вільямс опублікував дослідження "Святість життя та карне законодавство", в якому вперше запропонував використовувати добровільну евтаназію для певної категорії пацієнтів.

1962 р. - Японія легалізувала евтаназію, однак на практиці здійснити таке право надто важко через складність бюрократичних процедур.

1967 р. - у США складено перший "заповіт, котрий підлягав виконанню при житті заповідача" (living will - юридичний документ, що засвідчував волю особи на здійснення евтаназії).

1968 р. - фахівці медичного факультету Гарвардського університету запропонували вважати критерієм смерті людини незворотно втрачені функції головного мозку, а не припинення серцебиття та дихання.

1973 р. - Американська лікарняна асоціація уклала Білль про права пацієнта (Patient Bill of Rights), де зазначалося, що хворий має право відмовитися від процедур, котрі підтримують його життя.

1974 р. - у журналі "The Humanist" опубліковано Маніфест ев-таназії, підписаний більше 40 відомими особами, серед яких лауреати Нобелівської премії.

1974 р. - у США відкритий перший хоспіс.

1975 р. - у Нідерландах вперше відкрито опубліковано рекомендації для безболісного відходу з життя.

1976 р. - у штаті Каліфорнія (США) опубліковано закон про природу смерть (Natural Deacth Act), яким визнається за кожним дорослим індивідом право не використовувати або переривати "терапію підтримки життя" (будь-який медичний засіб чи втручання, що використовує механічну або штучну апаратуру для підтримки чи заміни природної життєвої функції і у випадку застосування може привести лише до відтермінування смерті) за екстремальних життєвих обставин.

1976 р. - відбувся Перший Міжнародний конгрес організацій, що виступали за легалізацію евтаназії.