Розділ «2. Безпека взаємодії організму людини з навколишнім середовищем»

Коливання великої кількості показників гомеостазу в певному діапазоні свідчать про те, що живий організм – динамічна система, здатна адаптуватися до конкретних умов існування. Можливості пристосування обмежені певними параметрами (наприклад, температура тіла – 36–37 °С; вміст глюкози 3,3–3,5 моля/л). Відхилення головних показників гомеостазу від норми свідчить про важку хворобу.

Кров, лімфа і тканева рідина омивають тканини та клітини організму. Кров має рідку консистенцію, вона вільно переміщується кровоносними судинами і виконує транспортну, захисну, дихальну, терморегуляційну, трофічну та екскреторну функції.

Як відкрита біологічна система організм людини безперервно взаємодіє з навколишнім середовищем.

Реактивність (лат. re – зворотність дії і activus – діяльний) – здатність організму відповідно реагувати на впливи зовнішнього середовища.

За походженням розрізняють індивідуальну реактивність, зумовлену спадково набутими чинниками, а також умовами, в яких організм розвивався, харчуванням, кліматичним поясом, умістом кисню в атмосферному повітрі тощо; групову реактивність, спричинену зовнішніми впливами. Реактивність залежить від статі (жінки стійкіші до гіпоксії, крововтрати, голодування), віку (ранній дитячий вік характеризується низькою реактивністю, найвища вона у зрілому віці, найнижча – у старості). За формами прояву виокремлюють підвищену (гіперергія), понижену (гіпоергія), видозмінену (дезергія) реактивність.

З реактивністю організму пов'язана резистентність.

Резистентність (лат. resistens – протидіючий) – стійкість організму до дії патогенних факторів.

Реактивність і резистентність відтворюють основні властивості живого організму. Значний або тривалий вплив зовнішнього середовища може зруйнувати функціональну систему, спричинити структурно-фізіологічні порушення і, як наслідок, хворобу людини або зміну в неї спадковості.

Отже, людина, як і кожна жива істота, є природним організмом, який діє і розвивається відповідно до біологічних законів.

2.2. Функції організму людини у взаємодії з навколишнім середовищем

Реакції організму е єдиним об'єктивним критерієм впливу довкілля на нього. Адаптаційні реакції організму дають змогу зберігати його відносну сталість в умовах значних коливань параметрів довкілля. Доки організм людини спроможний за допомогою цих реакцій забезпечити стабільне функціонування, її здоров'я перебуває в безпеці. Якщо інтенсивність дії чинників довкілля перевищує адаптаційні можливості людини, то виникають небезпеки для нормальної життєдіяльності. Отже, безпека життєдіяльності людини значною мірою залежить від реакції організму на зовнішні подразники, його можливостей уникати дії небезпечних чинників довкілля та адаптуватися до змінних умов зовнішнього середовища.

Роль аналізаторів в оцінюванні небезпечних факторів середовища

Характеристика головних і допоміжних аналізаторів

Аналізатори людини поділяють на головні (зоровий, слуховий, тактильний) і допоміжні (руховий, смаковий, нюховий, вестибулярний, вісцеральний). Розрізняють також такі види рецепторів: механорецептори, що сприймають механічну енергію (слуховий, вестибулярний, руховий, частково вісцеральний), хеморецептори (нюховий, смаковий), терморецептори (шкірний), інтерорецептори (вісцеральний), фоторецептори (зоровий).

Головні аналізатори. У сучасній фізіології, зважаючи на анатомічну єдність і спільність функцій, розрізняють вісім аналізаторів. Проте в системі взаємодії людини з об'єктами навколишнього середовища домінуючими при виявленні небезпеки є зоровий, слуховий та шкірний аналізатори.

Зоровий аналізатор. Зір як спосіб отримання інформації відіграє дуже важливу роль. Понад 90% знань про зовнішній світ людина отримує через зоровий аналізатор. Відчуття світла виникає внаслідок впливу електромагнітних хвиль довжиною 380–780 нанометрів (нм) (діапазон світлового випромінювання) на рецепторні структури зорового аналізатора, тобто першим етапом у формуванні світловідчуття є трансформація енергії подразника у процес нервового збудження. Це відбувається в сітківці, де міститься приблизно 130 млн паличок, чутливих до світла, і 7 млн колбочок, які реагують на яскраве світло, сприймають колір, форму, деталі предметів.

Людина розрізняє 130 відтінків кольорів. Порушення колірного зору, що зумовлено відсутністю певних видів колбочок, називають дальтонізмом. Розрізняють уроджений і набутий дальтонізм. Ця вада спостерігається у 0,5% жінок і 8% чоловіків.

Для чіткого розпізнавання предметів необхідна гострота зору – здатність сприймати деталі предметів. Її характеризує відстань, на якій людина здатна бачити окремо дві точки, що дає змогу їх розрізняти. Межа розрізнення для більшості людей на відстані 25 см становить 0,06 мм.

Сприйняття об'єктів у тривимірному просторі характеризує поле зору. Зона оптимальної видимості становить: угору – 25°, униз – 35°, вправо і вліво – по 32°.

Слуховий аналізатор. Він є другим за значенням для сприйняття людиною навколишнього середовища, де відбуваються різноманітні механічні процеси, що спричинюють коливання повітря. Передавання звуку в безповітряному просторі неможливе. Більшість таких коливань містять інформацію про явища, що їх зумовили (табл. 2.4).