РОЗДІЛ 7. ОРГАНІЧНІ ДОБРИВА

В одиниці рослинної маси бобових сидератів міститься така сама кількість азоту, як і в одиниці гною, але фосфору і калію менше, тому останні додатково вносять з мінеральними добривами. В ґрунті зелені добрива розкладаються значно швидше, ніж інші органічні добрива.

Розрізняють такі способи застосування зелених добрив: підпокривний, самостійний, проміжний, або вставний, укісний, отавний, укісно-отавний. За підпокривного під покрив основної культури насамперед висівають еспарцет, люпин, конюшину, буркун, або, наприклад, вику мохнату висівають як озиму культуру з осені, а навесні в посів сіють кукурудзу. Потім, коли вика досягне висоти 30 см, її знищують гербіцидами. За самостійного культура займає все поле впродовж вегетаційного періоду або навіть кілька років підряд (сидеральний пар, "екопар"). Це запобігає водній і вітровій ерозії, пригнічує розвиток бур'янів, сприяє іммобілізації поживних речовин ґрунту. За проміжного, або вставного способу культура займає поле у період між збиранням однієї і сівбою іншої культури. Залежно від строків сівби сидерату він може бути підсівним (наприклад, люпин навесні підсівають під жито озиме на зелений корм, а після скошування жита сидерат відростає, після чого його приорють) і пожнивним (люпин сіють після збирання ярих або озимих культур). Це найпоширеніший спосіб застосування сидератів. Критерієм можливого використання культур на сидерат у поукісних посівах є температура, за якої припиняється вегетація. Найчастіше сидератом слугують горох, вика, гірчиця біла, райграс, фацелія, ріпак, свиріпа (табл. 7.9).

Пожнивні культури висівають відразу після збирання основної. До зниження температури до 5 °С зазвичай накопичується достатня кількість зеленої маси

Таблиця 7.9. Тривалість вегетаційного періоду післяукісних посівів сільськогосподарських культур (Π. Н. Філімонов, 1974)

(10–20 т/га), яку заорюють. У цьому разі ґрунт не обробляють, а застосовують пряму сівбу.

Укісне зелене добриво. Сидерат вирощують на одному полі, а йде на іншому у вигляді скошеної, подрібненої маси, яку розкидають по полю й заорюють. Найчастіше для цього вирощують люпин багаторічний у запільних клинах.

Отавне, або укісно-отавне, зелене добриво

Перший укіс сидератів використовують на корм худобі, а отаву, що відростає, заорюють у ґрунт.

Азот у зеленій масі заораних у ґрунт рослин знаходиться переважно у формі білкових сполук. У процесі її мінералізації спочатку відбувається амоніфікація, потім нітрифікація й азот зелених добрив переходить у сполуки, доступні для живлення рослин.

Швидкість розкладання заробленої сидеральної маси залежить від низки умов. Мають значення вид і вік сидерату, гранулометричний склад і вологість ґрунту, глибина заробляння. Чим старша рослина, важчий гранулометричний склад і більша глибина заробляння добрива, тим повільніше воно розкладається. Отже, для пришвидшення розкладання й отримання елементів живлення в доступній для рослин формі глибина заробляння сидерату в ґрунт має бути меншою. І навпаки, якщо ставиться мета підвищити вміст гумусу в ґрунті, заробляти його потрібно глибше, оскільки при повільному розкладанні підвищується коефіцієнт гуміфікації. Глибоке заорювання особливо важливе на ґрунтах легкого гранулометричного складу. Уповільнює розкладання сидератів заробляння разом з бобовими відносно інертних матеріалів, які розкладаються повільно (торф, солома). Такий самий ефект отримують при змішуванні в посіві для сидерації бобових і злакових культур. За добавляння гною або гноївки, навпаки, розкладання зеленого добрива пришвидшується.

У перший рік дії коефіцієнт використання азоту зеленого добрива зазвичай виший, ніж гною. Крім того, бобові сидерати мають добре розвинену кореневу систему, що глибоко проникає в ґрунт, тому вони засвоюють поживні речовини з нижніх шарів ґрунту, а також фосфор та інші елементи живлення з важкорозчинних сполук. У зв'язку з цим під час розкладання заробленої рослинної маси верхній шар ґрунту збагачується не лише органічними речовинами та рухомими сполуками азоту, а й фосфором, калієм, кальцієм та іншими лементами.

Особливо велике значення має фаза росту й розвитку заорюваних рослин. Заробляння сидеральних культур у фазу до цвітіння бобових або колосіння злакових активізує мікробіологічні процеси в ґрунті, підвищує врожайність наступних культур, але не впливає на кількість і якість гумусу. Це пояснюють тим, що ніжна зелена маса сидерату бідна на лігнін, швидко мінералізується і в гумусних сполуках не закріплюється.

Слід зазначити, що заробляння сидератів у ранні строки може спровокувати мінералізацію органічних речовин ґрунту та висушувати його орний шар. Тому сидеральну культуру подрібнюють і загортають перед замерзанням ґрунту восени. Крім того, можна проводити кулісну сидерацію для снігозатримання в зимовий період із загортанням маси рослин навесні дисковими боронами з наступним заорюванням.

За ступенем впливу на врожайність культур сидерати наближаються до підстилкового гною в нормі 20–30 т/га, причому витрати на їх виробництво та застосування в 2–4 рази нижчі.

Сидерати також використовують для контролю над нематодами. Так, перед основною культурою, якій може загрожувати нематодне зараження, висівають рослини-пастки. Наприклад, в Англії, щоб позбутися золотистої картопляної нематоди висівають паслін, який здатний за 8–10 тижнів росту скоротити кількість нематод на 50 %. У північній Європі деякі різновиди редису й гірчиці білої використовують для зменшення популяції бурякової нематоди. їх сіють наприкінці літа і збирають наприкінці жовтня, щоб не допустити обнасінення.

Отже, сидерація крім поповнення вмісту органічних речовин і азоту в ґрунті має такий різнобічний позитивний вплив на ґрунт: дещо знижується кислотність ґрунту, зменшується рухомість алюмінію, підвищується буферність і ємність поглинання катіонів; усувається ерозія і деградація ґрунту; регулюються ґрунтово- мікробіологічні процеси внаслідок стимуляції розмноження мікроорганізмів; поліпшується структура, зменшуються об'ємна маса і щільність ґрунту; значно збільшується водопроникність і вологоємність ґрунту; знижується ураженість рослин хворобами; мобілізуються елементи живлення ґрунту; зменшується забур'яненість полів; підвищується ефективність добрив і вапнування.

7.9. Компости

Компости (біокомпости) – це органічні добрива, отримані внаслідок біотермічного процесу мінералізації і гуміфікації зазвичай двох органічних компонентів під дією мікроорганізмів. При цьому в одному з компонентів зменшуються втрати елементів живлення (гній, гноївка, пташиний послід, фекалії та ін.) з одночасним пришвидшенням розкладання іншого (торф, солома, тирса, побутове сміття та ін.) і перетворенням на доступні для рослин форми елементів живлення, що містяться в них. У процесі компостування органічних добрив відбувається їх біотермічне знезараження внаслідок нагрівання до температури 60 °С, за якої гинуть яйця й личинки мух, гельмінтів і хвороботворних неспорових мікроорганізмів.

Компоненти компостів змішують і витримують доти, доки вони не перетворяться на однорідну темну розсипчасту масу. Вологість компосту має не перевищувати 75 %, його реакція бути близькою до нейтральної, він має містити елементи живлення в доступній для рослин формі.

Компостування дає змогу повніше використовувати природні, побутові та промислові джерела органічних речовин, сприяти збільшенню виходу добрив.