РОЗДІЛ 10. УДОБРЕННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ КУЛЬТУР

Рослина здатна формувати нові пагони доти, доти відбувається живлення азотом і не починають діяти інші обмежувальні чинники або не надійде сигнал

(сума активних температур або тривалість дня) до видовження стебла. Тоді вона перейде у фазу виходу в трубку і нові пагони перестануть утворюватися.

У фазу виходу в трубку інтенсивно наростає вегетативна маса та формуються генеративні органи рослин. Після переходу в фазу видовження стебла рослина спрямовує азот на формування не нових пагонів, а основного стебла і нових листків на існуючих пагонах.

Внесення азоту добрив наприкінці фази стеблування (за умови засвоєння його рослиною) може сприяти збільшенню кількості квіток у майбутньому колосі і, можливо, підвищенню вмісту білка в зерні. Однак це вже зазвичай не впливає на кількість колосків у колосі.

Поверхневе внесення азотних добрив наприкінці фази виходу в трубку вже не впливатиме на кількість колосків і квіток, але буде підвищувати вміст білка у зерні. Це за умови, що рослина засвоїть азот, спрямує його в стебло, а потім у колос. Дефіцит азоту у фазу виходу в трубку призводить до того, що частина сформованих пагонів зовсім не продуктивна, диференціація колосу закінчується передчасно і, як наслідок, він формується дрібний, з невеликою кількістю колосків. Внесення азотних добрив після початку виходу в трубку не змінює цю стресову ситуацію в живленні рослин, що спричинює значний недобір урожаю.

Азотні добрива, внесені на поверхню ґрунту після цвітіння пшениці, не впливають на вміст білка в зерні, тоді як листкові підживлення можуть підвищувати його вміст.

У період формування і наливання зерна (IХ–XII етапи органогенезу) умови азотного живлення та погода вирішальною мірою впливають на озерненість колосу і крупність зерна, що врешті-решт визначає продуктивність пшениці озимої. Оскільки 50 % асимілянтів, що утворюють урожай зерна, продукуються впродовж 2 із 4–6 тижнів, які минають після колосіння, то важливо, шоб верхівкові листки і колоски були здоровими.

Засвоївши ше до початку колосіння понад 2/3 усієї потрібної кількості азоту, в період цвітіння пшениця озима майже перестає його засвоювати. На початку формування зерна потреба пшениці в цьому елементі живлення значно збільшується і за нормальних умов розвитку вона має засвоїти решту 25–30 % потрібного їй азоту, який здебільшого витрачається на поліпшення якості зерна (збільшення вмісту білка понад біологічно оптимальний рівень). Це починає виявлятися після того, як будуть повністю задоволені потреби рослин для формування оптимального в певних умовах рівня насіннєвої продуктивності. Тому внесення невисоких доз азотних добрив (20–40 кг/га д. р.) під пшеницю озиму, зокрема після непарових попередників, зазвичай не сприяє поліпшенню якості зерна.

Сучасні сорти пшениці озимої здатні формувати високі врожаї зерна. Для збільшення в ньому вмісту білка рослина має містити більше азоту. Вони переважно низькорослі і мають менше співвідношення між вегетативною масою і зерном, ніж у високостеблових сортів. Тому можливості накопичення в них азоту обмежені. Отже, без достатнього рівня азотного живлення наприкінці вегетації вони не можуть сформувати високоякісного зерна навіть за максимально можливого накопичення його у вегетативних органах.

На XII етапі органогенезу (фаза воскової і повної стиглості зерна) надходження елементів живлення в зерно пшениці озимої припиняється. В зернівках відбувається процес перетворення простих органічних речовин на складні – крохмаль, білки, жири. Зовнішні чинники вже не впливають на величину врожаю, але маса зернівки, а отже, й величина врожаю, може зменшуватись унаслідок внутрішніх (зокрема дихання) і зовнішніх (дія на зерно мікроорганізмів) біологічних процесів. Для зниження ступеня цього впливу необхідне своєчасне збирання врожаю і зменшення вологості зерна до рівня, нижчого за критичний, тобто менш як 15 %.

Пізнє підживлення азотними добривами (навіть позакореневе підживлення рідкими добривами) може бути малоефективним, якщо до цього часу не сформувався достатній фонд асимілятів. Найефективніше проводити підживлення у фазу виходу в трубку, що пояснюється насамперед позитивним впливом на розміри і тривалість життя двох верхніх листків, особливо верхівкового. Від площі останнього залежить маса зернівки, що в кінцевому результаті впливає на врожай зерна колосу. Білок у зерні накопичується внаслідок надходження азоту як з ґрунту (30–40 %), так і з вегетативної маси (60–70 %).

Забезпеченість пшениці озимої фосфорним живленням великою мірою впливає на рівень урожаю. Основну кількість фосфору пшениця озима засвоює до початку колосіння. Достатнє забезпечення рослин цим елементом сприяє формуванню потужної кореневої системи і генеративних органів, поліпшує озерненість колосу, пришвидшує достигання зерна. За нестачі фосфору коренева система рослин розвивається слабко, їх розвиток і формування колосків затримується, стебла тонкі, коренева система слабка, листки меншого розміру і за кольором темніші від звичайного, достигання зерна затягується. Червонуваті чи пурпурові листки, череззерниця колосу – основні симптоми дефіциту фосфору в рослинах.

Калій, як і інші елементи живлення, надходить із ґрунту з перших діб росту пшениці озимої до початку цвітіння, але найбільше його засвоюється у фази виходу в трубку і колосіння. Він збільшує холодостійкість рослин, міцність стебел, що особливо важливо для схильних до вилягання сортів. Калій середньою мірою впливає на величину врожаю, але дуже сильно – на його якість через підвищення стійкості до хвороб. За нестачі калію основне стебло пшениці озимої вкорочується через короткі й тонкі міжвузля, листки стають жовтими і з часом засихають, починаючи з верхньої частини стебла, потім починають жовкнути з країв і старіші листки. Корені додаткових пагонів або взагалі не розвиваються, або з'являються, але не розростаються. Багато з цих симптомів типові для рослин після стресу та під час посухи.

Надлишок азоту в живленні пшениці озимої посилює вилягання посівів та пошкодження рослин іржею, тоді як калій підвищує стійкість рослин до цих явищ.

Однією з істотних особливостей пшениці озимої, як і інших рослин, є нерозривність азотного і сірчаного живлення. Сірка, як і азот – складова частина білка. У разі дефіциту сірки в живильному середовищі припиняються відновлення та асиміляція азоту рослинами. Пшениця виносить 2,5-5,5 кг сірки/т зерна та відповідної маси соломи. Близько 2/3 її міститься в зерні. Припускають, що за співвідношення в зерні пшениці озимої N : S > 15 спостерігається нестача сірки і затримується процес утворення білків. Для діагностики нестачі сірки критичним вважають співвідношення N : S для злакових культур у фазу виходу в трубку 14 : 1, а вміст її рухомих сполук у ґрунті < 12 мг/кг. Симптоми нестачі сірки в основному такі ж, як і азоту, але виражені чіткіше. Рослини пшениці за нестачі сірки у фазу кущіння низькорослі, зі слабким кущінням, набувають забарвлення від світло-зеленого до брильянтового або повністю жовтого.

З метою запобігання зниженню врожайності зерна пшениці озимої і вмісту в ньому білка вносять сірчані добрива в дозі 50–80 кг S03/га або проводять листкові підживлення.

Пшениця озима чутлива до реакції ґрунтового розчину. Найліпше вона росте і розвивається на ґрунтах із рНсол 6–7, тому добре реагує на вапнування ґрунту.

Найвищі врожаї пшениці озимої отримують за сумісного застосування у сівозміні органічних і мінеральних добрив. Гній в умовах недостатнього і нестійкого зволоження в нормі 30–35 т/га вносять переважно під чисті й зайняті пари та під кукурудзу на силос, де пшениця озима використовує його післядію.

Залежно від ґрунтово-кліматичних умов і сортів на кожну тонну зерна і відповідну масу соломи пшениця озима виносить з ґрунту, кг: N – 25–35, Р2O5 – 10–12, К2O – 20–30. Ці показники значною мірою залежать від вмісту рухомих елементів живлення в ґрунті, попередників, режиму вологості ґрунту, сортів. Вони є основою для розрахунку норм добрив і співвідношення елементів живлення, які сильно впливають на осінній розвиток озимини, перезимівлю рослин і врожай.

При визначенні норми і складу основного удобрення важливо враховувати його вплив на зимостійкість рослин, яка залежить віл накопичення з осені захисних речовин, насамперед цукрів, та біохімічних і фізіологічних чинників обміну речовин (стан протоплазми, накопичення вільних амінокислот, гідроліз білка і т. д.). Фосфорні й калійні добрива сприяють більшому накопиченню цих речовин і значно поліпшують інші фізіологічно-біохімічні показники зимостійкості рослин. Цим і пояснюється їх сильна дія в основному удобренні. Фосфорні добрива дуже добре діють на дерново-підзолистих ґрунтах за оптимального їх поєднання з азотними і калійними добривами. їх ефективність знижується на сірих і темно-сірих лісових ґрунтах у зв'язку з достатнім вмістом у них рухомих фосфатів і дефіцитом мінерального азоту.