Розділ 2 ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ЕТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЖУРНАЛІСТІВ

Ненависть люта і жага помститись

І мужність, що не зна шляху назад.

Чи ж це не перемога?

Адже ми

Ще маєм те, чого не може Він

Ні гнівом, ані силою узять -

Осяйну славу! О якби ж то я

Та ворога, що щойно похитнувсь

Зі страху перед величчю,

Прохав, хоч на колінах, милувать мене.

Зганьбився б геть і соромом

Накрився б, і гіркішим він би був,

Аніж мое падіння. Та долі примхою

Нетлінні, ні емпірейскі наші лави.

Ані сила, що Богу рівна; і пізнавши

Горнила битв, не стали ми слабкіші.

Загартувались лиш і перемоги

Не сподіваємось тепер ми, а ждемо... Чиї почуття висловлені в цій мужній мові персонажа, створеного уявою поста? Може, самого творця цього образу, революціонера і виразника ідей революції? І того, й іншого. Ця мова цілком доречна у вустах Сатани, скинутого з небес, який зазнав поразки в боротьбі з янгольськими військами Бога. Але так міг сказати про себе і сам Мільтон, який і після відновлення монархії залишався республіканцем, прихильником народовладдя. У "Втраченому раї" чимало рядків, що порушують чітку логіку біблійного переказу. У свідомості Мільтона уживаються кілька уявлень. Бог — втілення вищого блага, Сатана і його прибічники — виплід зла; але той же Бог для Мільтона — небесний цар, і водночас він асоціюється із земними королями, ненависними постові, який не може не співчувати тим, хто повстає проти єдинодержавної влади. У поемі є й інші суперечності. Мільтон захоплюється героїчною непокірністю Сатани настільки, наскільки вона виявляє непримиренність щодо будь-якої тиранії, земної чи небесної. Але заколот не випадково закінчується поразкою. Не з Біблії, а з власної уяви, усвідомивши враження сучасності, взяв поет усі барви для опису боротьби небес і пекла. Дж. Мільтон мав можливість перекопатися в тому, що англійська революція, виявивши обмеженість цілей і корисливість буржуазії, не сприяла перемозі добра па Землі. Відгомони цього переконання звучать у поемі, де сказано багато слів про безглуздість і шкідливість для людства воєн і насильства. Тому в наступних книгах "Втраченого раю" непокірливому Сатані протипоставлений Син Божий, готовий постраждати за все людство. У цьому контрасті Сатани і

Христа символічно виявлене заперечення індивідуалізму й егоїзму, на противагу яким висувається ідея альтруїзму і людинолюбства. Так сперечається сам із собою протягом поеми її творець. Дослідники вбачають в цьому деяку безсумнівну непослідовність, вагання в авторських оцінках. Проте Мільтои намагається хронологічно описати історичні події й поєднати їх з і сторично-біблійними, а потім зіставити і зрозуміти для себе, що насправді є істиною.

Письменник ще замолоду прилучився до пуритан, бо увірував у те, що мораль і штивність, які вони сповідували, могли б протистояти як аристократичній розбещеності, так і буржуазному індивідуалізму. Однак він переконався, що за показною моральністю пуритан порідко ховалися ті ж ґанджі. Але його цікавили не подробиці й окремі випадки, а людина в цілому, і свій погляд на неї він і висловив, наділивши філософську поему релігійним сюжетом. Якщо в перших книгах контраст між силами неба і пекла символізує боротьбу добра і зла в житті, то центральною темою "Втраченого раю" є відображення цієї боротьби в людському серці. Завершальна частина поеми сповнена духом смиренності й покірності, перейнята характерною вже для християнства нотою: