Розділ «"Безумна Євдокія"»

— Про сімейні незгоди Люсі справді, крім Олі й Надії Григорівни, ніхто нічого не знав. І не повинен був знати. А насамперед її мама, яка, ви це знаєте, небезпечно хвора. А Оля натякнула на ці події… цілому класові. У нас навчаються діти з буднику, де живе Люся. Будинок цей новий і дуже великий… Сама Люся ні в чому не звинувачувала батька. Та й за що ж звинувачувати? Покохав… І пожертвував своїм коханням задля хворої жінки. Це легко?

Я вражено дивився на Євдокію Савеліївну. Вона говорила про кохання так, ніби сама була колись ним поранена. Обвислі криси капелюха то черкали по землі, то волочились по ній. Але вона цього не помічала.

— Жити лише собою — це півбіди, — твердо вимовила вона. — Набагато страшніше, живучи лише собою, знічев’я зачіпати і чужу долю.

«Все надто складно. Спробуй розберися!» — згадав я Олину фразу. І, ніби вгадавши, що я подумав про це, Євдокія Савеліївна сказала:

— Якщо бракує часу розібратися, краще й не берись. А не намагайся недбало, однією рукою розвести чужу біду!

— Невже ви гадаєте, що Оля навмисно? — розгублено промовив я.

– Їй було ніколи подумати. Бракувало часу! Так само, як бракувало часу, — вона стишила голос, — помітити кохання Борі Антохіна.

— Кохання?

— Хіба ви не бачили, скільки у нього Олиних фотографій? Мене він чомусь не фотографує.

Ми з Надійкою були дуже задоволені, що Оля ще ні в кого поки що не закохувалась. І пояснювали це її моральною цільністю. «А може, її любові вистачало… лише на себе? — подумав я зненацька. — Ні, неправда! Вона завжди любила Надійку… мистецтво… Вона хотіла, щоб ми нею пишалися. Адже це також… турбота!»

— Ви не думаєте, що цей останній вчинок Олі, який закінчився так жахливо… все-таки був протестом?

— Проти чого?

— Проти самотності… у вашому класі.

— Той, хто за всяку ціну хоче бути першим, приречений на самотність, — знову чітко сформулювала Євдокія Савеліївна.

«Невже це Олечка, отой їх тривалий мовчазний конфлікт, — дивувався я, — змусили її отак заздалегідь обдумати фрази, що ними вона зараз контратакувала мене?»

— Мої учні не стали знаменитостями, — задумано, ніби уповільнивши нашу дуель, сказала Євдокія Савеліївна. — Але й злочинців серед них немає. Жодного… Вони не зраджували мене і моїх надій. А щодо талантів? У них є талант людяності. Хіба ви не помітили?

— Помітив сьогодні…

— До людяності талант художника може і не прикладатися, — вела вона далі, — але до таланту художника людяність…

— Це, безумовно, так! — перебив я Євдокію Савеліївну її ж таки словами.

— Авжеж… безумовно, так, — згодилася вона.