Розділ «Мій брат грає на кларнеті»

— От добре! Мені якраз треба вийти… Я ледве сиджу!

— Він не просто скаже вийти. Він ще й осоромить на весь зал! Дуже нервовий. Тому що талановитий! Не раджу зв’язуватися.

— Буде триндикати класику? — спитав Рудик.

— Звичайно!

— Спи, моя радість, засни!.. — побажав Рудик самому собі.

І просто-таки розлігся, так само впершися ногами в спинку мого стільця. Я поповзла разом із стільцем наперед… Та я промовчала: нехай удає, що заснув. Знайшов-таки вихід із становища!

А Льова вже вийшов на сцену… Всі чекали вигуків Рудика, реготу з останнього ряду, але було тихо. І якось урочисто.

У Льови був зовсім не артистичний вигляд. Ні, либонь, артистичним було лише обличчя: зовсім відсутнє. «Ввесь у собі!» — як казала мама. Він іще не почав грати, але вже мислив музичними образами. Це мені було ясно.

А все інше було зовсім не для сцени. Постать сутула, наче над чимось задумалася. Костюм був випрасуваним (я сама його прасувала), а здавався м’ятим і не Льовиним, а чужим.

«Я сама буду ходити з Льовою до кравців! — твердо вирішила я. — І буду замовляти йому наймодніші речі! Він буде проклинати мене, відбиватися, буде вважати, що я відриваю його від мистецтва. Та я буду приносити себе в жертву: нехай погано думає про мене, нехай вважає, що я ганчір’ям тільки й цікавлюся! Коли-небудь він зрозуміє… Так, він зрозуміє, що я брала на себе все найбуденніше, найневдячніше, як завжди робили сестри великих людей».

Та поки що з Льовою до кравців ходила мама, а в неї був відсталий смак. І наші піжони з перших рядів, напевне, дивилися на Льову з усмішкою.

Потім вийшла Ліля з нотами. Акомпаніаторші, я помітила, найчастіше бувають літніми і негарними. Співці й музиканти на їхньому тлі виглядають особливо ефектно. Та тут якраз Ліля врятувала становище. Вона поводилася, як на найсправжнісінькому концерті: вийшла, впевнено ступаючи, з незалежно піднятою головою, стримано вклонилася. І наші піжони заплескали. Потім вона вмостилась на стільці, розклала свої ноти. Обернулася до Льови і буквально вп’ялась у нього очима, як роблять усі справжні акомпаніатори, чекаючи сигналу… Це було як на найсправжнісінькому концерті. І дуже вплинуло на старшокласників.

Ліля вдарила по клавішах, і Льова заграв «Розповідь Франчески». Я не чула, як він грав: я хвилювалася. І дивилася на своїх сусідів: дехто заплющив очі — так слухають хорошу музику. Потім заплескали… Плескали всі, але не дуже довго. Можливо, Льові краще було піти за лаштунки: тоді б його треба було викликати назад на сцену і плескали б дужче. А так усі одразу зрозуміли, що він буде грати ще, і не дуже старалися.

Я гадаю, що артист має здаватися зі сцени неприступним і загадковим. Так навіть і глядачам цікавіше. Ну хіба приємно уявити собі, що артист точнісінько така людина, як ти сам? Що можна просто підійти і ляснути його по плечу?..

А Льова несподівано усміхнувся так, ніби був у себе вдома, махнув рукою і заграв свій улюблений «Політ джмеля».

Йому знову аплодували, але вже менше, ніж перший раз. Раптом на сцену, діловито поглядаючи на свій ручний годинник, вибіг Роберт-організатор. Він щось зашептав моєму братові на вухо. Льова знову по-домашньому усміхнувся і оголосив наступний номер.

Не встиг він скінчити, як Роберт-організатор знову висунувся з-за лаштунків. Він, як і раніше, діловито дивився на годинник і водночас знизував плечима. Підійшов до Льови і знову нашептав йому щось на вухо. А мій брат добродушно, покірно закивав головою: мовляв, згоден, будь ласка… Уявляєте?

Мені стало страшно: невже він буде знову грати? За планом дій, який я склала вдома, я мала підвестися і на весь зал попросити: «Заграй, Льово, іще… Я прошу тебе». Зараз мені хотілося схопитися і крикнути: «Я прошу тебе: перестань грати!»

У майбутньому я, звичайно, буду ходити з братом на всі його концерти. Я навчу його бути гордим! Нехай глядачі спочатку попросять, уклоняться йому в ніжки… А вже потім він що-небудь заграє на «біс». Хіба артист може бути таким покладистим? Він має бути загадковим і недоступним!

Нарешті Льова скінчив.