Розділ «Мій брат грає на кларнеті»

— Не звертай ні на що уваги! Не звертай! — сказала я.

І зненацька він запитує:

— Старіші вчителі, як правило, працюють у старших класах?

Льові іноді спадає на думку щось найнесподіваніше.

— Так, — відповідаю я. — А що?

— А старшокласники навчаються найчастіше на найвищому поверсі?

— У нас на п’ятому. І що з того?

— Дивно якось… Непродумано виходить: старі люди по десять разів на день мусять підніматися нагору без ліфта.

Знайшов про що думати перед відповідальним виступом! Уявляєте?

Атож, іноді моєму Льові спадають на думку найнесподіваніші речі. От, пам’ятаю, якось ми їхали з ним у тролейбусі. Тролейбус набито по саме нікуди. Зупиняється біля університету, студенти рвуться до дверей, спізнюються, як завжди. Один хлопець в окулярах питає у Льови:

— Ви виходите?

А Льова повертається до нього, усміхається й каже:

— Ви тут навчаєтеся? Цікаво, на якому факультеті?

Водій уже двері-гармошки розчинив, всі поспішають, лізуть до виходу, а він: «На якому факультеті?» Уявляєте?!

Льова, звичайно, дивакуватий. Та, можливо, так і треба? Усі великі люди були трошечки кумедні.

На п’ятому поверсі нас зустрів Роберт-організатор. Униз він, ясна річ, не міг спуститися! Це було б для нього принизливо.

Роберт навіть не привітався, не познайомився з Льовою: він не любить марнувати час на дрібниці. Він одразу заговорив у своїй звичайній манері, пропускаючи дієслова: квапливо й діловито:

– Інструмент із вами? Акомпаніаторша тут давно… Все прекрасно. З першим відділенням усе гаразд. За лаштунки!

Льова поплентав за лаштунки.

— Ти — в зал! — скомандував Роберт.