Розділ «Мій брат грає на кларнеті»

Я трохи шепелявила і з дитинства якось вороже ставлюся до шиплячих літер. Я певна, це найнемилозвучніші літери в усьому алфавіті. Недаремно ж у художніх творах позитивні герої ніколи не «шиплять», а «шиплять» негативні.

Та коли Аліна співає свої пісеньки, мені починає здаватися, що на світі немає нічого прекраснішого за шиплячі літери. Слова, які вона майже пошепки вимовляє в мікрофон, складаються від початку до кінця із самих шиплячих, а виходить дуже красиво й задушевно.

Хлопці аплодували як божевільні. І навіть свистіли, що означає в них вищий вияв радощів та захоплення. Льові після його «Франчески» ніхто не свистів. Це було прикро. Та я помітила, що, аплодуючи Аліні, багато хто потай позирав на Льову. Ще б пак! Усім цікаво було, як оцінить її спів студія консерваторії. Професіонал! Ну й типи ж оці старшокласники! Ні за що одверто не признаються, що студент консерваторії для них авторитет. Для них взагалі не існує авторитетів! А непомітно будуть підглядати, як він реагує. Ну й типи!

Льова помітив це і, засунувшн свій чорний футляр під пахву, почав плескати так, ніби був на концерті Давида Ойстраха. Я вирішила, що він хоче зробити мені приємність: адже я так підхвалювала Аліну.

Коли Аліна перестала співати, вона вирішила прямо зі сцени зіскочити в зал для глядачів. Це було, звичайно, дуже ефектно. Хлопці кинулися їй допомагати. І тут сталося щось зовсім несподіване: наш Льова, завжди такий повільний, неповороткий, теж підскочив до сцени і простягнув Аліні ліву руку. Правою він тримав старий дідусів футляр.

Мені було прикро, що Льовина рука якось загубилася в юрмі інших рук і нічим від них не відрізнялася. І сам Льова якось загубився серед старшокласників. Та Аліна зі сцени розгледіла Льовину руку і, уявіть собі, сперлася саме на неї. Так, на неї! Наш Льова увесь вкрився червоними плямами, ніби хтось надавав йому по фізіономії. Взагалі, він часто червоніє. Та завжди для цього бувають якісь підстави. А тут він почервонів без усяких підстав.

Коли Аліна зіскочила в зал, Льова подякував їй. За що, питаю я вас? За що?

Це вона мала сказати «спасибі»: адже він простягнув їй руку, а не вона йому!

Наш шкільний естрадний оркестр заграв танго. «Зараз під час танцю скажу Льові, що зовсім не вважаю Аліну своєю подругою, — вирішила я, — і не вимагаю, щоб він заради мене так перед нею вихилявся!» В цю хвилину брат нахилився до мене. «Ага, не забув своєї обіцянки! — подумала я. І витерла долоні об холодну стіну, пофарбовану олійною фарбою: вони в мене трохи спітніли. — Зараз я вперше танцюватиму на вечорі старшокласників!..»

— Потримай, будь ласка, — квапливо промовив Льова. І старовинний дідусів футляр опинився в мене під пахвою.

А Льова вже знову був біля Аліни і простягав їй руку: запрошував танцювати.

О, як я ненавиділа Аліну в цю мить! Я ненавиділа навіть її ім’я — таке рідкісне й красиве. Адже мене всі називали просто Женькою. «Ім’я середнього роду: не розбереш — жіноче чи чоловіче», — жартував батько. Непогане уявлення про справедливість: сам нав’язав мені це ім’я на честь якоїсь своєї улюбленої тітоньки і сам глузує! Я не бачила цієї тітоньки жодного разу в житті: вона померла за десять років до мого народження. І було незрозуміло: чому батьки вирішили піднести їй подарунок за мій кошт?

Усі наші дівиці з їхніми глибокими вирізами одразу почали мені здаватися милими й симпатичними в порівнянні з Аліною. Вона змусила Льову кинути сестру, яка вирішила присвятити йому все своє життя! Та навіть не в цім річ. Вона змусила мого брата поводитися так, ніби він нічим не відрізнявся від десятикласників, які всі були в неї закохані. І за це я її ненавиділа.

Аліна дивилася на Льову весь час, не відриваючись і якось надто значуще. Прикидається! Тільки прикидається! Льова не міг подобатися їй, так само, як йому не могли подобатися всерйоз її естрадні пісеньки. Сутулий, незграбний, у костюмі, який завжди здається чужим і зім’ятим, Льова зовсім не з тих, хто їй подобається. Вся річ у тім, що він студент консерваторії, що в нього блискуче майбутнє! От вона й дивилася пильно, ніби намагалася його заворожити.

Та, на щастя, Льова не помічав цього погляду. Він нагнув голову і вивчав свої ноги. Він завжди дивиться на свої ноги, коли танцює.

Ніхто не звертав на мене ніякої уваги. Я стояла сама і притискалася спиною до холодної стіни, щоб не заважати тим, хто танцює. Мене штовхали і навіть не вибачалися. А дехто питав, як ота десятикласниця в роздягалці: «Женько, як ти сюди потрапила? Ти як тут опинилася, Женько?» І нікому було мене захистити. Мій брат танцював з Аліною!

Тут я згадала про Лілю. Льова навіть не поцікавився, де дівся його «акомпанемент». Нічого собі, рицар!

Я згадала, як Ліля колись нам сказала: «Професійний артист ніколи не повинен з’являтися серед глядачів у день свого виступу».

«Розумниця! Ясна річ, не повинен! — думала я. — Тоді він буде загадковим і недосяжним. А інакше він стане для всіх звичайною людиною, абсолютно рівним з усіма і нецікавим. Як мій брат, що йому десятикласники спокійнісінько наступають на ноги. Ніби він і справді нічим від них не відрізняється, ніби це не він братиме участь у конкурсі музикантів-виконавців.

Після танго Льова підійшов до мене такий червоний, ніби йому ще раз надавали ляпасів. Він був дуже схвильований. Я його таким ніколи не бачила. І не хочу більше бачити!