Розділ «Мій брат грає на кларнеті»

— В принципі я готовий… Але, ти знаєш, я погано танцюю. Старомодно…

— Тим більш. Щоб не осоромитися, танцюй лише зі мною. Поклянися!

— Гаразд, клянусь.

Звичайно, мені буде важче, аніж Наташі Ростовій на її першому балу! Адже вона була серед дорослих, а вони нормальні люди і поводяться по-людському. Хіба їх можна порівняти з нашими десятикласниками? Ці весь час корчать в’їдливі гримаси, хихикають. І певні, що вони набагато доросліші за дорослих. На думку моєї мами, це якраз і свідчить про те, що вони іще зовсім діти, бо, як запевняє мама, жодна доросла людина ніколи не схоче здаватися старшою за свій вік. Та самі десятикласники не вдогадуються про те, що вони абсолютні діти. І ніхто їм цього не пояснює: просто ніхто не наважується. Тому вони й далі удаватимуть з себе стомлених «героїв нашого часу», що їх нічим на світі не здивуєш. Це вже точно.

А я, можливо, їх здивую. Принаймні вони мені позаздрять!

27 грудня

Так, у Наташі Ростової перший бал був набагато щасливіший, ніж у мене. Набагато щасливіший!..

Я не знаю, як полководці планують свої воєнні операції. Чи намагаються вони наперед уявити собі дії ворога? Можливо, що й намагаються… Та через це у них, звичайно, виникає багато різних труднощів і сумнівів.

Коли ж мій «гострий практичний розум» виробляє якийсь план то спочатку, поки я придумую, все йде дуже легко і просто, бо всі учасники майбутніх подій діють так, як мені хочеться. І в цьому, я гадаю, головна вада всіх моїх планів. Тому що потім, у житті, всі учасники подій починають поводитися інакше, як їм самим хочеться. І тоді все летить шкереберть.

Учора так і сталося. Про це просто сором писати. Та я все-таки напишу, якщо вже взялася за щоденник. А то у майбутніх дослідників життя мого брата виникнуть усякі неясності. І вони почнуть розшукувати свідків, розпитувати їх. А ці свідки… Ні, вже краще нехай про все дізнаються від мене. Так буде спокійніше і вірніше.

Неприємності почалися від самого початку.

Я була певна, що побачу біля школи юрбу своїх подруг — шестикласниць і семикласниць, які будуть рватися на вечір. Тоді Льова мусив би узяти мене під руку, юрба розступиться, а ми гордо пройдемо крізь неї до дверей школи. Там мали стояти два старшокласники з червоними пов’язками на рукавах. Обидва вони в один голос мали вигукнути:

— Це ви з консерваторії? До нас на концерт? Ми вас чекаємо! Роздягніться, будь ласка, за лаштунками.

Щоб вони так вигукнули, я привела Льову буквально в останню хвилину, перед самісіньким початком вечора.

Однак ніякої юрби біля школи не було. Мої подружки завжди мріяли хоч трохи поштовхатися серед старшокласників. Та вчора вони не прийшли.

Адже так завжди буває, завжди!.. От, наприклад, раніше, іще перед тим як я остаточно вирішила не виходити заміж, мені іноді хотілося, щоб який-небудь хлопець побачив мене у дворі в новому платті. Я прасувала це плаття, брехала мамі, що йду до подруги на день народження. А хлопець у двір не виходив! Він, що цілими вечорами тинявся по двору, саме цього дня сидів удома. А я мусила стирчати невідомо де години дві чи три: адже не могла я повернутися із дня народження через десять хвилин! Авжеж, на жаль, завжди так буває… І вчора також отак вийшло.

Та найжахливіше сталося пізніше, вже на вечорі. Хоч краще я розповім по черзі, щоб не збиватися.

Десятикласник із червоною пов’язкою на рукаві кинувся нам назустріч.

— Ви з «Варшави»? — запитав він Льову.

— Він із Московської консерваторії, — відповіла я. — Це мій брат! Він буде виступати у вас на концерті.