Розділ «A тим часом десь…»

— Ні… я в іншій справі…

4

Зайшовши в кімнату, я здригнувся й закляк на місці, бо побачив батька…

Ніколи ще я не бачив його такого. Він дивився на мене не своїм звичайним спокійним або впевнено-життєрадісннм поглядом, а очима розгубленими, що немовби шукали чиєїсь допомоги. І чуб його не був дбайливо зачесаний назад (іноді вранці він навіть натягав на голову сітку, щоб жодна волосинка не порушила порядку), — ні, чуб його безладно кошлатився, спадав на лоба й на вуха, які видалися мені дуже великими, тому, мабуть, що лице було худе й вузьке. На щоках були навіть неглибокі ямочки, яких я ніколи раніше не помічав.

І одягнений він був зовсім невпізнанно… Не було на ньому блакитного тренувального светра («З чистої шерсті!» — пояснив мені якось батько), не було білосніжної сорочки і бездоганно зав’язаної краватки, не було добротного костюма з ледь помітними білими смужками на темному тлі, а була якась пом’ята косоворотка з незастебнутими верхніми ґудзиками. Косоворотка морщилася, бо була завелика для батькової шиї, яка ніколи ще не здавалася мені такою безпорадно-тонкою.

А на другій фотографії батько був у солдатській гімнастерці, яка також була на нього завелика. На голеній голові сиділа пілотка із зірочкою.

А погляд був безрадісний, гіркий.

— Це я одержала в сорок першому році, з фронту. Тоді було дуже погано… — несподівано промовила жінка.

Голос у неї був на диво м’який, заспокійливий, як у лікарів і медсестер, що колись лікували мене в лікарні. Слова «тяжко» й «погано» вони вимовляли так, немовби знали, що дуже скоро все буде легко й добре. Сумні слова ці звучали у них без найменшого натяку на безнадійність.

Вона не могла зрозуміти, чому я так довго й пильно роздивляюся фотографії на стінці. Але не питала мене про це. І тоді я сказав сам:

— Це мій батько.

Вона підійшла до мене зовсім близько й почала мовчки, уважно дивитися мені в обличчя, як це роблять короткозорі люди. В їхньому відвертому розгляданні не відчуваєш нічого безтактного чи безцеремонного.

Тут і я краще роздивився її. Вона й справді була короткозора: окуляри з товстими скельцями, що здавалися мені чоловічими, не зовсім допомагали їй — вона примружувала очі. Важко було визначити, скільки їй років: обличчя було бліде, стомлене, але щось, якась деталь зовнішності уперто молодила її. Вже потім я зрозумів, що це була товста, темна коса, що немовби вінчала її голову тугим кільцем.

Коли батько знайомив мене із своїми приятелями чи товаришами по службі, ті неодмінно говорили:

— Батьків син! Схожий. Дуже схожий!.. Від такого не відмовишся!

Або щось подібне до цього. Хоча насправді я був схожий на бабусю, на мамину маму.

Жінка довго розглядала мене, проте не сказала, що я схожий на батька. А просто спитала:

— Це батько прислав тебе?

— Моїх батьків нема. Вони виїхали у відрядження.

Мені схотілося підкреслити, що батько й мама поїхали разом. Але слова «мама» я при ній вимовити не зміг і тому сказав «батьки».