Розділ «A тим часом десь…»

Я дивився на батька, що сміявся із стіни. На обличчі у нього не було ямочок, шия не була вже худа і беззахисна… Мені раптом стало неприємно дивитися на цю фотографію.

Хоча ж вона сама сказала, що мій батько — чудова людина. Сама сказала!..

5

Наступного дня я поліз у нашу стару поштову скриньку не по дорозі до школи, а одразу, коли прокинувся, вискочивши на сходи в трусах і майці. Двох листів на ім’я Сергія Ємельянова надійти вже не могло, це я розумів, і все-таки довго не міг потрапити тонким, маленьким ключиком у маленький, наче іграшковий, замочок, в який раніше потрапляв одразу. Я вийняв листа від мами.

Читати цього листа на ходу я вже не міг. Умостився в ванній, навіщось замкнувся і почав уважно вивчати рядок за рядком, чого досі ніколи не робив. Усьому я тепер надавав перебільшеного значення. І насамперед зауважив, що мамин лист помітно відрізнявся від листів батька. Мабуть, і раніше батько й мама писали по-різному, але я не звертав на це уваги. А ось тепер помітив. Батько ніколи не писав, що скучив за домівкою, що хоче скоріш повернутися, хоча, звичайно, скучав. Він вважав, що нерозумно засмучувати даремно нас із бабусею, коли тебе відряджено на певний строк і скоротити цей строк неможливо.

Батько часто вживав ці слова: «розумно» й «нерозумно».

— Нерозумно даремно тривожити себе й інших, — казав він. Мама себе тривожила. Вона писала, що весь час бачить уві сні, ніби я захворів (на відміну від батька, вона бачила сни). Вона хвилювалась, чи не болять у бабусі ноги, у яких відбувалося те саме шкідливе відкладення солей. Мама присягалася, що більше ніколи не поїде в таке тривале відрядження. Вона й раніш обіцяла мені це.

Я чув, як останнього разу, перед від’їздом, батько умовляв маму:

— Нерозумно залишати об’єкт без нагляду. Це ж наше дітище!

— Він також наше дітище, — заперечувала мама, вказуючи на мене. Вона дуже рідко не погоджувалася з батьком і робила це несміливо, сама дивуючись із того, що сперечається.

Батько говорив про громадський обов’язок, про те, що на нас із бабусею можна покластися, що ми обоє дорослі люди.

— Він, може, й дорослий, — кивнула у мій бік бабуся, — але про себе я б цього не сказала.

— Зате я скажу за вас обох! Ви не можете нас підвести! — вигукнув батько.

Сперечаючись, він часто вдавався до голосних вигуків, що якось дуже швидко вирішувало суперечку на його користь.

У цьому листі мама знову скаржилася, що дуже сумує. Вона мріяла про те, що буде, коли вони з батьком повернуться додому.

Цій мрії присвячено аж півтори чи дві сторінки.

Мама мріяла, що вони з батьком привчать мене вставати рано-вранці, о пів на сьому, — і ми всі троє бігатимемо до сніданку круг двору. Вона мріяла, що неділями ми вчотирьох, разом із бабусею, ходитимемо в музеї і на виставки… Мама вже не вперше мріяла в листах про все це, і завжди її мрії здавалися мені на відстані дуже привабливими. Я ладен був підводитися на світанні й бігати по двору (аби тільки мама з батьком скоріше повернулися!). Я ладен був ходити на виставки і в музеї, хоча ми з бабусею беззаперечно віддавали перевагу кіно (аби тільки мама з батьком скоріше приїхали!)

Але цього разу мамині мрії і особливо її слова: «Все знову буде чудово! Все буде так добре!» — не викликали в мене тієї радості, яку викликали колись. Дивне, незнайоме почуття заважало мені радіти, читаючи ці слова. Мені наче було трошки соромно за те, що все знову буде «так добре».

«Дурниці! — рішуче сказав я сам собі, відганяючи неприємне, тривожне почуття. — Які дурниці!.. Хіба без неї батько не закінчив би інститут? Хіба інші лікарі не могли вилікувати його після контузії?..»

До ванної кімнати постукали сусіди. І я побіг одягатися з тією думкою, яка спала мені останньою: батько і сам добився б усього! Ну звичайно, всього добився б: адже я бачив, як він міг і тепер ночами сидіти над креслярськими дошками, як міг сам (без будь-якого примусу!) вивчати англійську мову, щоб потім читати всякі наукові книжки…