— Надовго вони поїхали?
— На півтора року, — несподівано для самого себе збрехав я. І потім іще додав: — Або на два… Як там вийде. — І, щоб приховати свою ніяковість, почав дуже докладно пояснювати: — А тут ваш лист надійшов. Я вранці поліз до скриньки, думав — од батька, а це від вас… Я його прочитав — одразу вирішив…
Тут тільки я подумав про те, що чужий лист читати негарно, й спіткнувся, замовк. Та лише на півхвилини. А потім, зніяковівши ще дужче, став пояснювати іще докладніше.
— У нас із батьком однакові імена. А на сходах вранці темно, погано видно. Я не добрав спершу, кому написано… Бачу: Сергію Ємельянову. Я й подумав, що то мені. Потім бачу: не мені. Та вже було пізно…
Я простягнув їй листа, якого встиг вивчити напам’ять. Через це він мав вигляд давнього, пом’ятого архівного документа.
— Ти, виходить, теж Сергій? — перепитала вона. — На честь батька? Це можна зрозуміти. Батько у тебе чудовий. Він багато переніс… Особливо в юності. Бачиш, який худий. Заочно вчився, працював. Потім добровольцем пішов на фронт. Я не хотіла, прохала його залишитися, а він пішов. Був небезпечно контужений. Я довго його лікувала…
— Ви лікар? — спитав я.
— Так… У нього було страшне безсоння. Врятувати його міг лише спорт. Ще режим дня, дисципліна… Довго я з ним воювала. Тепер він нормально спить?
Батько часто з гордістю говорив, що спить як богатир, і навіть снів ніколи не бачить: «Які тепер показують сни? — жартував він. — Кольорові, широкоформатні?» Але я чомусь не наважився сказати їй про це. І промовив:
— Спить так собі. Як коли…
Прощаючись, вона не прохала мене передавати батькові привіт, не казала, щоб він, коли приїде, зайшов до неї.
— Як вас звати? — спитав я вже на дверях.
— Ніна Георгіївна, — відповіла вона. І усміхнулась: — Краще пізно, ніж ніколи. Хоча це можна зрозуміти: нам обом було ніяково…
«Вона була батьковою дружиною, — думав я, повертаючись додому. — Вона не сказала цього, але я певен. Тут, у цьому старенькому будинку, батько був худим і терпів безсоння. Вчився… Заочно, після роботи. Напевне, вона йому допомагала. Звідси пішов на фронт і сюди ж таки повернувся. Вона його лікувала… Але чому мені про це ніхто ніколи не розповідав? Чому?! Навіть бабуся, з якою ми часто обмінювалися таємницями. А може, вона сама нічого не знає?»
Я чув, як одного разу, в день річниці одруження моїх батьків, батько виголосив тост за свою першу любов. Тобто за маму… Виходить, цієї жінки він не любив?
Дома я спитав у бабусі, яка перечитувала Стівенсона або Вальтера Скотта (це були її улюблені письменники):
— Чи буває так, що перша любов приходить потім?.. Чоловік уже одружений, а перша любов іще не прийшла… Так буває?
— Пардон, я про це вже забула. Ось приїде батько, у нього й спитай.
— Чому ж у батька?
Бабуся якось різко відірвалася від своїх улюблених пригод, від яких відвернути її було зовсім не легко, і глянула на мене серйозно, без своєї звичайної лукавої усмішки. Звичайно, вона все знала.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Дуже страшна історія» автора Алєксін Анатолій Гєоргієвічь на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „A тим часом десь…“ на сторінці 7. Приємного читання.