Розділ «A тим часом десь…»

— Такий закон природи! — погоджувався батько. Він завжди поважав закони.

Я не міг звернутися ні до бабусі, ані до Антона, і я вирішив сам захистити наш дім, а заодно і свій спокій, свою душевну безтурботність, цінність якої одразу надзвичайно зросла в моїх очах. Я, що нічого іще не звершив, вирішив сам боронити те єдине, що відрізняло мене від багатьох і чим я пишався: зразковість нашої родини.

Жінка писала, що повертається з роботи десь близько шостої. В цей час я і вирушив за адресою, яка була написана на конверті внизу, під зеленою чорнильною рискою.

Я проїхав дві зупинки на автобусі, пройшов трохи пішки й зупинився біля двоповерхового жовтого будиночка. Над його вікнами звисали химерні ліпні оздоби, на яких, мов судини на обличчі літньої людини, виступили товсті тріщини. На таких старих будинках часто, наче латки з іншого, нового матеріалу, сяють мармуром і золотом меморіальні дошкн: «Тут жив… Тут бував… Тут народився… Тут помер…» На цьому будинку дошки не було, хоча, звичайно, чимало різних людей у ньому народилися, жили й померли.

Я довго розглядав жовту, вицвілу будівлю, бо несподівано злякався. І що я скажу тій жінці, мені було зовсім неясно. Все раптом мені стало цікаво. Я роздивлявся вату між віконними шибками, брудну, запорошену, з рідкими кружальцями конфетті: залетіли, мабуть, сюди з кімнати в ніч під Новий рік. Все привертало мою увагу: засмальцьовані пакунки, виставлені в кватирки, бурульки, що нависали над вікнами, теж мов оздоби, тільки новенькі, кришталеві. Що я скажу? Як почну розмову?..

Я згадав чомусь кольорову фотографію з журналу, яка багато років висіла у нас на кухні, над столиком самотньої сусідки: красуня в купальному костюмі, спершись на весло, закликала всіх мешканців нашої квартири: «Подорожуйте влітку річками!» Самітна сусідка ніколи ріками не подорожувала, і незрозуміло було, навіщо вона вирізала й повісила цю фотографію.

Заходячи на кухню, батько часто зупинявся біля красуві в купальному костюмі й казав: «Вона має рацію: нема нічого кращого за відпочинок на воді!» Батько погоджувався з жінкою на фотографії. Це мене дратувало. Я порівнював її з мамою й засмучувався: жінка з веслом, теж засмагла, теж білозуба, теж з веселими очима, була все-таки красивіша за маму. І я завжди намагався принизити красуню: «Знаю таких! Купальний костюм надінуть, а плавати не вміють. Весло візьмуть, а веслувати не годні! З тенісною ракеткою походжають, а в теніс жодного разу в житті не грали…»

Походжаючи нерішуче біля старого жовтого будиночка, я уявляв собі, як піднімуся сходами, як подзвоню в квартиру номер сім (вона, певно, на другому поверсі), як почую за дверима легкі, безтурботні кроки, як приберу горду позу, простягну листа й спитаю: «Це ви писали?» — «Так», — тихо скажуть мені у відповідь. «Вам просили його повернути!..» — й піду.

Але потім я вирішив, що так швидко йти не слід. Може, мені доведеться боротися?

А коли двері мені відчинить красуня, як ота, що коптилася у нас на кухні? І вона буде красивіша за маму?.. Але, звичайно, вона не вміє так, як мама, ходити на лижах і плавати. Не вміє проектувати заводи, назви яких навіть не можна вимовляти і тому вони ховаються під номерами. А мама знає усі їхні таємниці. І ніхто, звичайно, не захоплюється нею так, як мамою. Я розповім їй усе про свою маму, щоб вона й не думала з нею змагатися.

Зарядившись рішучістю й гнівом, я збіг на другий поверх. Лист я тримав перед собою… Так мешканці нашого буднику, у яких ми ненароком висаджували шибки футбольним м’ячем, прибігаючи до наших батьків, завжди врочисто тримали перед собою цей самнй футбольний м’яч: він був головним свідком обвинувачення.

На дверях квартири номер сім висів список мешканців. «Н. Ємельяновій — 3 дзвінки», — прочитав я. Н. Ємельяновій? Який дивний збіг! То, може, вона просто таткова родичка? Двоюрідна сестра, наприклад? А я про неї нічого не знаю… Забули мені розповісти про неї — що ж тут такого? Може, у неї нема ні батьків, ні чоловіка, ні дитини, і тому мій батько — найближча для неї людина? Це цілком можливо. Звичайно, це так і є!

Злість моя одразу минула. І мов той самнй футбольний м’яч, з якого раптом із сичанням вийшло все повітря, я одразу зіщулився, притих. Сховав листа в кишеню. Але потім дістав знову: я згадав, що у цієї жінки скоїлася біда. Дивно, але ні разу за цілий день я не подумав про рядки, що були в листі головними, задля яких і був написаний весь лист: «Мені зараз дуже погано, Сергійку. Гірше, ніж було того березневого дня… Зі мною сталася біда».

Який то березневий день? Мабуть, того дня хтось помер. Або вона тоді провалилася на іспитах, а зараз хтось умер… Адже вона пише, що тепер їй ще важче.

А чого я в такому разі прийшов? Просто скажу, що батька немає в Москві, і все. Щоб не чекала.

Я знову сховав листа й подзвонив. За дверима почулися стрімкі, нетерплячі кроки, до дверей майже бігли. Ці три дзвінки були довгождані. Але ждали, звичайно, не мене.

Відчинила жінка. В коридорі й на сходах було напівтемно.

— Ти до кого, хлопчику? — не одразу, мовби стримуючи розчарування, спитала жінка. І чудно було, що це вона щойно бігла по коридору: вигляд у неї був стомлений.

— Я до Ємельянової…

— Ти від Шурика?! — вигукнула жінка. Але вигукнула ледче чутно, мовби до себе. І ще раз повторила вже зовсім тихо, з надією, яка боїться обманутися: — Ти від Шурика?