Розділ «A тим часом десь…»

— Ти чого гудеш собі під ніс? — звідкись згори, спускаючись сходами, спитав сусід.

Звичайно, коли я брехав, фрази у мене виходили бадьорі, нарочито впевнені, щоб ніхто не міг узяти їх під сумнів. Цього разу я відповів мляво:

— Повторюю роль…

— Сумну тобі якусь роль доручили, — сказав сусід, будучи вже піді мною, поверхом нижче.

Раптом я згадав про другий лист. Того дня була черга батькова, і мені несподівано захотілося, щоб він написав які-небудь хороші, ласкаві слова про маму. Проте батько нічого такого не писав, він висловлював у своєму листі багато всіляких сподівань: сподівався, що я не забуватиму про математику, а бабуся про свій вік… Сподівався, що ми не будемо кожного дня замовляти оселедця, бо в бабусиному організмі відбувається шкідливе відкладення солей і забувати про це нерозумно. Як справжній друг шкільного колективу, він сподівався, що спортивний гурток без нього не розпадеться. Про маму не було жодного слова…

Це видалося мені підозрілим. Підозрілим почало здаватися мені навіть те, що батько завжди йшов на роботу разом із мамою і повертався разом із нею. В цьому була, здавалося мені в ту мить, якась нарочитість, як у моїх фразах, коли я брехав, але хотів переконати дорослих, що кажу щирісіньку правду.

У школу я запізнився аж на п’ятнадцять хвилин. Але чомусь не став помахувати в повітрі розпечатаними конвертами… Мов навмисне, був урок зоології.

— Кажуть, яблуко від яблуні недалеко падає, — сказав наш класний керівник. — Це, я бачу, не завжди справедливо: іноді падає дуже далеко. Дуже!..

3

До того дня життя здавалося мені таким простим і ясним, що я рідко в чомусь сумнівався. Коли ж сумніви все-таки охоплювали мене, я майже ніколи не йшов з ними до батька й мами: поради їхні були такі чіткі й розумні, що до них цілком можна було додуматися самому. Ці поради легко було давати, але їх нелегко було виконувати: вони підходили тільки для таких зразкових людей, якими були мої батьки. Я не був зразковою людиною і найчастіше радився з бабусею.

Але того дня я не міг до неї звернутися: все-таки вона була мамина мама.

Іноді я радився з Антоном. Він вислухував мене дуже уважно. У нього рожевіли корінчики нолосся, І це означало, що він намагається глибоко вникнути в суть прохання або запитання.

Потім він казав:

— Я мушу подумати. Це дуже серйозно.

А тому що в моїх сумнівах, як правило, нічого серйозного не було, я швидко забував про них. А мій добросовісний друг через день чи два відводив мене убік і казав:

— Я все обміркував. Мені здається…

— Що саме ти обміркував? — легковажно питав я.

Антон страшенно заїкався від почуття відповідальності за розв’язання того питання, про яке я встиг уже забути. Це викликало в мене каяття, і я вислухував свого друга з такою вдячною увагою, що корінчики його білявого волосся починали просто-таки палати. Антонові поради теж рідко влаштовували мене. Згідно з ними, майже завжди треба було жертвувати собою в ім’я правди й справедливості. А я жертвувати собою не любив.

Але я вірив своєму найкращому другові. І знав: якщо мене коли-небудь спіткає справжня небезпека, я прийду по допомогу саме до нього.

І ось небезпека виникла. Я ще не міг розгледіти виразно її обличчя, але я передчував її. Це було, мабуть, те єдине лихо, з яким я не міг прийти до свого найкращого друга. І взагалі ні до кого… Нікому не міг я признатися, що батько (мій батько!) був і буде для якоїсь невідомої мені жінки найближчою людиною в світі. Він не був таким навіть для мами… Вона часто повторювала, що «для справжньої матері найдорожча людина — це її дитина».