Розділ «A тим часом десь…»

Іншого разу, прочитавши знамените «8-ма година ранку» в кінці маминого листа, бабуся, звертаючись до мене, промовила:

— Мушу сказати вам: ваш батько зразковий тренер! Моя дочка вже просто ні на крок не відстає від нього.

І я знову нічого не зрозумів: хвалила вона мого батька? Чи була ним незадоволена?

Пошта не відзначалася такою бездоганною акуратністю, як мої батьки: листи, що надсилалися ними наче за розкладом, потрапляли до нашої облізлої поштової скриньки то вранці, то ввечері. Але частіше все-таки вранці… Я сам виймав їх і прочитував по дорозі до школи. Це було зручно з будь-якого погляду: по-перше, я починав день немовби розмовою з батьком і мамою, за якими дуже скучав, а по-друге, якщо я запізнювався на урок, то помахував розпечатаним конвертом і пояснював:

— Лист від батьків. Дуже важливий. Здалеку!..

І мені чомусь не робили зауважень, а мирно казали:

— Ну гаразд, сідай.

Про себе батько й мама писали мало: «Працюємо, вечорами вивчаємо англійську мову…» Вони вивчали її самостійно і час від часу влаштовували одне одному іспити. Це мене страшенно дивувало: ніхто їх не примушував, ніхто їм не ставив оцінок, а вони готувалися, хвилювались, писали диктанти. Самі! З власного бажання!

Ми завжди особливо палко захоплюємося вчинками, на які самі не здатні, — я захоплювався своїми батьками.

Розповівши про себе в перших трьох рядках, вони потім на трьох сторінках давали нам з бабусею всілякі розумні поради. Ми нечасто виконували ці поради, але листи читали й перечитували з великим задоволенням: про нас пам’ятали, про нас турбувались… А це завжди так приємно!

У відповідь ми з бабусею воліли надсилати листівки, ті, що їх на пошті називали «художніми». Ми були переконані, що малюнки й фотографії цілком виправдують стислість наших послань. «Подробиці в наступному листі!..» — незмінно повідомляли ми під кінець. Але цього «наступного листа» так ні разу й не надіслано.

Якось уранці сталося несподіване: я дістав із скрниькн аж два листи. І на обох написано: «Сергієві Ємельянову». Цього ще ніколи не бувало. Одержувати щодня по листу я давно звик, але два на день… Це вже було занадто!

Я розпечатав перший конверт.

Сергію! Ти розумієш, що коли я пишу тобі, значить, не можу не писати. Мені зараз дуже погано, Сєргійку. Гірше, ніж було того березневого дня… Ще важче. Зі мною сталася біда. І ти єдиний, кому я хочу розповісти про неї, з ким хочу (і можу) порадитися: ближчого за тебе у мене нікого не було й не буде. Це я знаю. Я не прошу захищати мене: нема від кого. Ніхто тут не винен: усе сталося так, як і мало статися. Все нормально. Все справедливо. Але ж, знаєш, буває: усе справедливо, все правильно, а тобі від цього анітрохи не легше. Я повертаюся з роботи десь близько шостої. Якщо ти зайдеш будь-якого дня, я буду дуже вдячна. А якщо не зайдеш, не ображуся. Врешті це ж не твій обов’язок.І ти маєш право просто не схотіти, як уже було колись… Це нормально, це можна зрозуміти. Але якщо зайдеш, я буду вдячна тобі. Привіт дружині. Сподіваюсь, у вас усе гаразд.

Підпису не було. Внизу стояли тільки дві літери: «Н. Є.».

Звичайно я читав листи на бігу, іноді спотикаючись і штовхаючи перехожих. Але тут я зупинився.

Хто міг називати мого батька Сергієм? Сергійком?.. І звертатися до нього на «ти»? На конверті внизу, під чорнильною зеленою рискою, була, як завжди, зворотна адреса. Але ймення й прізвища не було, а стояли ті самі літери: «Н. Є.» Хто ця жінка? І чому ближчого за мого батька у неї нікого нема й не буде? Так могла написати тільки мама!

Але це писала не вона…

Я перечитав листа. У мене неприємно тремтіли руки. Потім я почав мимоволі, пошепки повторювати останній рядок: «Привіт дружині. Сподіваюсь, у вас усе гаразд». Ця фраза трохи заспокоювала. «Якась спільна знайома — і тільки, — переконував я себе. — Звичайно… Якщо вона знає маму! І пише: «Привіт дружині».

Але поступово голос мій сам собою почав звучати якось насмішкувато, і ці слова звучали вже якось глузливо стосовно до мами. Я згадав, що батько вживав слово «привіт», коли хотів докорити мені в чомусь: «Знову приніс трійку? Привіт тобі!.. Знову підказував на уроках? Привіт тобі!» Може, ця жінка навчилася від батька вживати слово «привіт» саме в такому розумінні?..