Розділ «A тим часом десь…»

Звичайно, бабуся була щаслива за свою дочку, вона пишалася її чоловіком, тобто моїм батьком, але, як і я, частенько ламала закони спадковості.

Мама з батьком прагнули загартувати нас, назавжди застрахувати від застуд та інфекцій (самі вони навіть на грип ніколи не хворіли), проте ми з бабусею опиралися. Ми не хотіли обтиратися крижаною водою, прокидатися в неділю ще раніше, ніж у будні, щоб іти на лижах або вирушати в літні мандрівки. Ми нечітко виконували вранці гімнастичні вправи.

Взагалі мої батьки безперестанку звинувачували нас обох у нечіткості: ми нечітко дихали під час гімнастики, нечітко повідомляли, хто дзвонив батькові й мамі по телефону і що передавали в останніх вістях, нечітко виконували режим дня.

Вирядивши маму з батьком у чергове відрядження, ми з бабусею тут-таки, як змовники, збиралися на екстрену нараду. Невисока, сухенька, з коротко підстриженим волоссям, бабуся нагадувала хитрого, пустотливого хлопчака. А цей хлопчак, як казали, дуже скидався на мене.

— Отже, скільки грошей ми відкладаємо на кіно? — питала бабуся.

— Якнайбільше! — говорив я.

І бабуся відкладала якнайбільше, бо любила ходити в кіно так само, як і я. Одразу ж ми ухвалювали і ще одне важливе рішення: обідів і вечер не готувати, а ходити до їдальні, яка містилася в нашому будинку, на першому поверсі. Я дуже любив обідати й вечеряти в їдальні. Там ми з бабусею також цілком розуміли одне одного.

— Отже, страви першої і другої ми не беремо? — іноді казала бабуся.

У їдальні ми часто обходилися без супу і навіть без другої страви, та зате завжди брали оселедця і по дві порції желе в металевих формочках. Нам було смачно, і ми заощаджували гроші на кіно!..

З бабусею я ходив навіть на ті фільми, на які дітей до шістнадцяти років не пускали.

— Я така немічна, — пояснювала бабуся контролерам, загрозливо старіючи й підупадаючи у мене на очах, — він усюди мене супроводить… Обіцяю вам, що він не дивитиметься на екран!..

— Пардон, чому ж ти все-таки дивишся? — лукаво питала вона в темряві кінозалу.

«Я така немічна!» — ця фраза часто виручала бабусю.

— Я така немічна! — казала вона, рятуючись від того, що мої батьки вважали конче потрібним для продовження її життя: наприклад, від фізичних вправ і тривалих прогулянок.

Ми з бабусею були «неправильні» люди. І це нас єднало.

Того року батько й мама поїхали у відрядження місяців на два.

У неблагополучних родинах батьки, виїхавши з дому, взагалі не присилають листів, у благополучних пишуть приблизно раз чи два на тиждень, — ми з бабусею одержували листи щодня. Мої батьки строго чергувалися: один лист — від батька, другий — від мами, один — від батька, другий — від мами… Порядок ні разу не порушувався. В кінці листа незмінно стояла дата і трохи нижче завжди написано: «8-ма година ранку». Виходить, батько й мама писали після своєї ранкової пробіжки перед роботою.

— Фантастика! — сказала якось бабуся. — Хоча б раз переплутали чергу!..

Я не міг зрозуміти: захоплюється вона моїми батьками чи в чомусь їх докоряє.

Це було особливою бабусиною рисою: з її тону часто не можна було визначити, жартує вона чи говорить серйозно, хвалить чи глузує.