Розділ «A тим часом десь…»

— Щоб піти від людини… — вона кивнула чи то на батька, чи то на Шурика — на стінці вони були поряд. — Щоб піти від людини, треба іноді придумувати фальшиві причини. Бо справжні бувають надто жорстокі. Але щоб прийти, нічого не треба придумувати. Треба просто прийти, і все…

— Та що ви! Що ви! Антон справді дуже нервовий. Я хочу, щоб він вилікувався. Не вірите? Слово честі!

— Це само собою, — тихо промовила вона. — Ми постараємося вилікувати…

* * *

Минуло три з половиною роки. Жодного разу не сказав я вдома, що знаю її. А вона жодного разу й не спитала, чи кажу я про неї і що кажу… Вона не увійшла в наш дім навіть спогадом: я боявся образити маму. Мама була щаслива, і я беріг це щастя. Я ладен був сам зробити все, що потрібно було Ніні Георгіївні. За батька, замість батька…

За велінням обов’язку? Так було спочатку, але не потім… «Веління» — яскраве слово, значно красивіше, ніж «примус», але смисл їхній майже однаковий. Можливо, потреба стати чиїмсь захисником, визволителем прийшла до мене першим покликом чоловічої дорослості. Не можна забути тієї першої людини, якій ти став потрібний.

І ось недавно, місяців шість тому, ми переїхали в інше місто: ближче до об’єктів, що їх проектували батько й мама. Коли ми прощалися з Ніною Георгіївною, я пообіцяв щороку влітку приїздити до неї. Щоб втішити людину, часом обіцяєш їй те, що потім неможливо виконати. Чи майже неможливо… Від’їжджаючи, я не знав ще своєї нової адреси, і ми домовились, що Ніна Георгіївна писатиме на головний поштамт, до запитання.

А зимою батько сказав, що свої літні канікули я проведу разом з ним і з мамою: ми поїдемо на південь, на Кавказ, до Чорного моря.

— Це твоє останнє літо, — сказав батько. — Наступного року ти повинен вступити до інституту. Треба набратися сил, загартувати організм!

«Останнє літо» — ці слова повторювалися у нас вдома так часто, що мені почало здаватися, ніби до наступного літа я просто не доживу.

«Подорожуйте влітку річками!» — довгі роки умовляла мене красуня, вирізана з журналу. І батько казав, що вона має рацію, що нема нічого кращого за відпочинок на річці. Тепер він запевняв мене, що нема нічого кориснішого за гірське повітря, сонячні ванни й морські купання.

— Ми полетимо літаком, — сказав батько. — Щоб свого останнього літа ти мав найбільше втіх.

Втіхи я любив. До того ж я ніколи не купався в морі і не літав у повітрі. Останнє літо обіцяло бути дуже щасливим, я з нетерпінням чекав його.

Тиждень тому батько купив три квитки на літак. А сьогодні я одержав листа до запитання.

«Чекаю тебе. На ціле літо взяла відпустку. Не поїхала з своїми дітлахами до піонертабору: чекаю тебе! Але якщо ти не приїдеш, я не ображуся. У тебе можуть бути інші справи й плани. Це можна зрозуміти».

«Поїду до неї в січні, — вирішив я. — Теж будуть канікули…»

Я написав їй листа. Я пояснив, що правильніше приїхати саме в січні, бо взимку я не зможу відпочити на морі, а північне місто, в якому я жив стільки років, зимою ще краще, ніж улітку: можна кататися на лижах. Я писав, що в піонертаборі вона буде на повітрі й відпочине, а в місті влітку курява…

Я прочитав листа — й не зміг заклеїти конверт. Це був чужий лист, не мій: довгий, докладний, без помарок.

Ні, я мушу бути у неї того дня, коли обіцяв, коли вона чекає на мене. Або взагалі не приїздити ніколи.

Я не можу стати її третьою втратою… І зараз їду здавати свій квиток.