Розділ «15»

Батько ходив за своїм кріслом туди й назад, цілком спокійний, і тільки ворушив губами, немов щось підраховуючи. Можливо, він і справді це робив, але щось уже занадто довго.

Я знову пригадав, якими скнарами виявились мої рідні, коли я з Марі виїхав із Бонна. Батько написав мені, що з моральних міркувань відмовляє в будь-якій матеріальній підтримці і сподівається, що я «працею своїх рук» прогодую себе і «ту нещасну, порядну дівчину, яку звабив». Мені, мовляв, відомо, що старого Деркума він завжди поважав як противника і як людину, а тепер я оскандалив його.

Ми проживали тоді в одному пансіоні в Кельн-Еренфельді. Сімсот марок, які Марі успадкувала од матері, вийшли за один місяць, хоч мені й здавалося, що ми витрачали їх розумно й ощадливо. Жили ми поблизу еренфельдського вокзалу, з вікна своєї кімнати дивились на червоний цегляний мур станції; поїзди, навантажені бурим вугіллям, прибували до міста й повертались порожняком — досить втішна картина, вельми зворушливий шум: вони весь час нагадували про фінансове благополуччя моєї родини. З ванної кімнати відкривався вид на двір з його сміттєвими урнами та вірьовками для сушіння білизни, а в темряві час від часу було чути, як деренчать бляшанки та шльопають пакети з сміттям, крадькома викинуті з вікон мешканцями пансіону. Часто, лежачи у ванні, я наспівував літургічних пісень, аж поки хазяйка заборонила мені спершу співати — «люди подумають, що я надала притулок якомусь розстриженому пасторові», — а потім і користуватись ванною в борг. На її думку, я купався надто часто, а це — надмірна розкіш. Час від часу вона копирсалась кочергою у викинутих у двір пакетах з сміттям, щоб по характеру покидьків викрити винуватців: цибульні лушпайки, кофейна гуща, кісточки з відбивних котлет — усе це давало їй матеріал для грунтовних комбінацій, які вона доповнювала даними, добутими мимохідь у м’ясних та овочевих крамницях, але ніколи ті розвідки не мали успіху. Покидьки нічого не говорили про особу винуватця. Погрози, які хазяйка посилала в завішане білизною небо, звичайно формулювались так, що кожен міг сприйняти їх на свою адресу: «Мене не одуриш, я знаю, з ким маю справу». Кожного ранку ми з Марі злягали на підвіконня, виглядаючи поштаря, який часом приносив нам посилки від подруг Марі, Лео, Анни, а зрідка, через дуже нерівні проміжки часу, чеки від мого діда, але од батька та матері йшли тільки вимоги «взяти долю у власні руки, подолати невдачі власними силами».

Пізніше мати навіть написала, що «зреклася» мене. Вона може дійти в своїй пошлості до ідіотизму — адже це слово вона взяла з роману Шніцлера, що зветься «Серце в розладі». В тому романі батько та мати «зрікаються» дочки за те, що вона відмовилась народити дитину від якогось «шляхетного, але немічного митця», здається, актора. Мати моя дослівно процитувала фразу з восьмого розділу роману: «Моє сумління велить мені зректися тебе». Та цитата здалася їй цілком доречною. В усякому разі, мати «зреклася» мене. Я певен, вона це зробила тільки тому, що таким чином могла оберегти від конфліктів не тільки своє сумління, а й свій банківський рахунок. Вдома сподівалися, що я заживу подвижницьким життям: піду на завод чи на будівництво, щоб прогодувати свою кохану; і всі розчарувались, коли я цього не зробив. Навіть Лео та Анна не змогли приховати свого розчарування. Вони вже уявляли собі, як я на світанку йду на роботу з бутербродами та судком у руках і, оглянувшись на вікно своєї кімнати, посилаю Марі поцілунок рукою, а пізно ввечері знов повертаюсь додому «стомлений, але задоволений», читаю газету і дивлюсь, як Марі займається в’язанням. Проте я не зробив ані найменшого зусилля, щоб цю їхню ілюзію перетворити в життя. Я не залишав Марі саму, а вона тільки цього й хотіла. Я відчував себе «митцем» (значно більше, ніж будь-коли пізніше), і МИ могли втілювати в життя своє дитяче уявлення про богему: в кімнаті всюди пляшки з-під к’янті, на стінах — мішковина, строката рогожа. Я й досі червонію від зворушення, згадуючи той рік нашого життя. Коли Марі, бувало, наприкінці тижня ходила до хазяйки з проханням відстрочити нам плату за квартиру, хазяйка завжди лаялась і все допитувалася, чом я не йду працювати. А Марі з властивим їй дивним пафосом відповідала: «Мій чоловік — артист, так, артист!»

Одного разу я чув, як вона, стоячи на брудних сходах, кричала в розчинені двері хазяйчиної кімнати:

— Так, він артист!

А хазяйка хрипіла у відповідь:

— Що? Артист? Артист і ваш чоловік водночас? Ото, певно, була потіха в мерії, коли вас реєстрували!

Найбільше вона злилася від того, що ми майже щодня години до десятої або й до одинадцятої вилежувались у постелі. У неї не вистачало фантазії збагнути, що нам так найлегше було економити витрати на сніданки та струм для опалювальної електропічки, і не знала вона, що я здебільшого тільки о дванадцятій годині міг іти на тренування в зал місцевої парафії, бо там завжди до полудня що-небудь відбувалось — консультації для матерів, підготовка новаків до причастя, курси кухарок або збори католицького товариства забудовників. Ми жили поблизу церкви, в якій Генріх Белен був капеланом, саме він дістав мені дозвіл тренуватися на сцені того невеличкого залу і влаштував нас у пансіон. В той час багато католиків співчувало нам. Жінка, яка керувала парафіяльними курсами кухарів, постійно підгодовувала нас рештками їжі з курсової кухні, здебільшого давала нам супу та картопляної бабки, а часом і трохи м’яса, а коли Марі допомагала їй прибирати, вона, бувало, дасть їй то пачку масла, то кульочок цукру. Часом вона залишалась подивитись на мої вправи і нерідко хапалася за живіт од сміху, а потім на полудень частувала нас кавою. Навіть дізнавшись, що ми не вінчані, лишилась доброю до нас. Мені здається, вона й не думала, що артисти взагалі «по-справжньому» одружуються. Іноді, в холодні дні, ми приходили туди й раніше, до полудня. Марі вчилась куховарити, а я сидів у роздягальні біля електричної пічки й читав. Крізь тонку стіну мені було чути хихикання в залі, потім серйозні лекції про калорії, вітаміни та калькуляцію, проте в цілому заняття там, очевидно, проходили жваво.

У дні консультацій для матерів ми туди не могли заходити до кінця занять. Молода лікарка, що проводила консультації, була надзвичайно коректна і по-своєму привітна, але страшенно боялась пилюки, яку я збивав, гасаючи по сцені. Пізніше вона твердила, ніби та пилюка висить у повітрі ще цілу добу після мого тренування і шкодить немовлятам, тому домоглася, щоб я за двадцять чотири години до її консультації не користувався сценою. Генріху Белену навіть дісталося од його патцра, який і гадки не мав, що я там щодня тренуюсь, а потім настійно порадив Генріхові «не заходити надто далеко в своїй любові до ближнього».

Часом я з Марі ходив до церкви. Там було так тепло — я завжди сідав на лаву, під якою проходила труба парового опалення; до того ж там панувала цілковита тиша, здавалося, вуличного шуму і близько не було, і так приємно, що церква безлюдна — всього чоловік сім чи вісім; мені часом здавалось, ніби і я один з тих поминальників, які зібралися на тиху панахиду, поховавши прекрасну в своєму безсиллі справу. Крім мене та Марі, туди приходили виключно літні жінки. Позбавлений будь-якого пафосу голос Генріха Белена, що правив службу, якнайкраще пасував до тієї темної, непоказної церковки. Одного разу я навіть замінив служку, який несподівано кудись зник: це сталося наприкінці меси, коли книгу святого письма переносять з правої сторони на ліву. Я просто помітив, що Генріх раптом завагався і втратив ритм служби, і миттю підскочив до нього, взяв книгу з правого боку, проходячи повз врата вівтаря, став навколішки й переніс книгу на лівий бік. Мені здавалося неввічливим не виручити Генріха в такому становищі. Марі почервоніла по самі вуха, а Генріх тільки усміхнувся. Ми з ним уже давно знайомі, він трохи старший за мене і в нашому інтернаті був капітаном футбольної команди. Звичайно після церковної служби ми чекали Генріха надворі біля виходу з ризниці, він запрошував нас поснідати, по дорозі в крамниці брав у борг яйця, шинку, каву та сигарети і радів, як дитя, коли його економка нездужала готувати.

Я згадував усіх, хто допомагав нам у той час, як мої домашні, сидячи на своїх поганих мільйонах, зреклися мене і втішалися своєю моральною правотою.

Батько ще й досі ходив за своїм кріслом туди й сюди і, ворушачи губами, щось підраховував. Я вже хотів сказати йому, що відмовляюсь од його грошей, але мені здавалося, що я все ж маю якісь права на них, і не хотілося корчити з себе героя з одною маркою в кишені, бо потім доведеться жалкувати. Мені справді були потрібні гроші, до зарізу потрібні, а він же ще не дав мені жодного пфеніга відтоді, як я пішов з дому. Лео віддавав нам усе, що мав, іноді Анна присилала булку домашньої випічки, а пізніше навіть мій дід час від часу присилав гроші у вигляді безготівкового чека на п’ятнадцять чи двадцять марок, а одного разу з якихось невідомих мені і досі міркувань прислав чек на двадцять дві марки.

З тими чеками у нас щоразу траплялися неймовірні пригоди; хазяйка наша не мала власного рахунку в банку, Генріх теж, він розумівся на тих безготівкових чеках не більше від нас. Перший чек Генріх просто здав на рахунок благодійницького фонду своєї церкви, розпитав у ощадній касі, що таке безготівкові чеки і як з ними оперувати, потім пішов до свого патера й попросив у нього чек на п’ятнадцять марок готівкою, але патер мало не луснув від люті. Він розтлумачив Генріхові, що ніяк не може видати чека на готівку, бо йому доведеться звітуватися про всі видатки, що благодійницький рахунок — річ дуже делікатна, його контролюють і, якщо він напише: «Зробив ласку капелану Белену й виплатив гроші взамін приватного безготівкового чека», йому нагорить за це, бо зрештою церковний рахунок — не міняльна контора для безготівкових чеків «невідомого походження». Він, мовляв, може зареєструвати безготівковий чек лише як пожертву певного призначення, як безпосередню, допомогу одного Шніра другому, а мені потім виплатити вартість готівкою вже як милостиню з благодійницького фонду. Це ще, мовляв, може пройти, але теж не зовсім законно. Загалом минуло днів десять, поки ті п’ятнадцять марок потрапили до наших рук, бо Генріх мав буквально тисячу інших справ і не міг займатись виключно викупом моїх безготівкових чеків. Після тієї історії я кожного разу, одержуючи від діда безготівковий чек, набирався страху. Виходило казна-що: то були ніби й гроші, а втім, і не гроші, і ніколи ми не одержували від діда того, що справді потребували, — просто грошей.

Кінець кінцем Генріх завів собі рахунок у банку, щоб мати право обмінювати наші безготівкові чеки на готівкові, але він часто відлучався на три-чотири дні з міста, а одного разу — коли прийшов той чек на двадцять дві марки — поїхав у відпустку на три тижні, і я після довгих митарств нарешті розшукав у Кельні свого єдиного Друга дитячих років Едгара Вінекена, який обіймав там якусь посаду, здається, був референтом СДПН в питаннях культури. Я знайшов його адресу в телефонній книзі, але не мав двох грошів, щоб подзвонити йому, тому пішов пішки з Кельн-Еренфельда в Кельн-Кальк, не застав його вдома і прождав під дверима квартири до восьми годин вечора, бо хазяйка не дозволила зайти в його кімнату. Він жив поблизу великої і дуже похмурої церкви на вулиці Енгельса (я й досі не знаю, чи не вважав він себе зобов’язаним жити на вулиці Енгельса саме тому, що був членом СДПН). Я вже дійшов до краю, був смертельно стомлений, голодний, не мав навіть сигарети, а серце моє краяла думка про те, що Марі сидить удома сама і тривожиться за мене. До того ж Кельн-Кальк, вулиця Енгельса та хімічна фабрика поблизу — дуже невтішне видовище для меланхоліка. Нарешті я зайшов до якоїсь булочної і попросив продавщицю подарувати мені один хлібець. Вона була ще молода, але якась замучена з виду. Я діждався моменту, коли з крамнички вийдуть усі покупці, потім швидко ввійшов і, навіть не сказавши «добривечір», випалив:

— Дайте мені один хлібець!

Я боявся, що туди ось-ось хто-небудь зайде. Жінка поглянула на мене, спершу її тонкі непривітні уста стали ще тонші, потім трохи округлились, виповнились, вона, не говорячи й слова, вкинула в кульок три булочки й шматок прісного пирога і подала мені. Здається, я навіть не сказав «спасибі», а схопив кульок і мерщій вискочив з крамнички. Потім сів на ганочку будинку, в якому жив Едгар, і став їсти булочки та пиріг, час від часу мацаючи за кишеню, де лежав безготівковий чек на двадцять дві марки. Двадцять два — незвичайне число, і я все міркував про те, чим його пояснити: можливо, та сума лишилась у діда на якомусь рахунку, може, старий просто пожартував, а найбільше ймовірно — це простий випадок, і все ж дивно було, що там значилось не тільки цифрами — 22, — а й словами: «двадцять дві», — певно, дід таки щось мав на увазі, виписуючи чек. Я так ніколи й не взнав нічого про походження тієї суми. Пізніше виявилося, що прождав я Едгара на вулиці Енгельса в Кальку всього-на-всього півтори години, а мені вони здалися вічністю, сповненою скорботи: темні фасади будинків та випари хімічної фабрики гнітили мою душу.

Едгар був радий зустрічі зі мною. Він аж сяяв увесь, плескав мене по плечу, потім повів до своєї кімнати, де на стіні висів великий фотопортрет Брехта, а під ним — гітара й безліч книжок кишенькового формату на саморобній етажерці. Я чув, як він за дверима докоряв хазяйці, що вона не впустила мене до кімнати, потім повернувся з пляшкою шнапсу і, весь сяючи, розповів, як того вечора в театральному комітеті виграв битву «проти тих смердючих псів із ХДС», а далі попросив мене розповісти все, що я пережив з часу нашої останньої зустрічі. Ми з ним ще хлопчаками гралися разом кілька років підряд. Його батько був колись банщиком, а потім — сторожем на спортивному майданчику поблизу нашого дому. Я попросив звільнити мене від довгої сповіді, в кількох словах змалював йому своє нинішнє становище й попросив реалізувати мій чек. Едгар щиро поспівчував мені, одразу все зрозумів, дав мені тридцять марок і навіть не хотів брати чека, але я благав таки взяти його. Здається, я мало не заплакав, благаючи взяти у мене чек. Нарешті Едгар, трохи образившись, узяв, і я запросив його приїхати до нас і подивитись на моє тренування. Він провів мене аж до трамвайної зупинки біля кальківської пошти, але я, помітивши по другий бік площі вільне таксі, помчав туди, вскочив у машину і встиг побачити тільки широке бліде обличчя Едгара: вираз у нього був спантеличений і ображений водночас. Тоді я вперше дозволив собі таку розкіш як таксі, але якщо хтось коли-небудь і заслужив таксі, то це я в той вечір. Я вже не мав ні сили, ні терпіння трястися в трамваї через увесь Кельн і ще цілу годину чекати, поки побачу Марі. Таксі коштувало мені майже вісім марок. Я дав водієві ще п’ятдесят пфенігів на чай і подався сходами нашого пансіону нагору. Марі з плачем кинулась мені на шию, я теж заплакав. Ми обоє пережили стільки страху одне за одного, наче були розлучені цілу вічність, в розпачі навіть поцілуватись забули, тільки повторяли пошепки знову і знов, що ніколи, ніколи більше не будемо розлучатись. «Поки смерть не розлучить нас», — шепотіла Марі. Потім Марі «приготувалась», як вона завжди говорила, — напудрилась, підкрасила губи, — і ми пішли в харчевню на Венлоерштрасе, з’їли по дві порції гуляшу, купили собі пляшку червоного вина й повернулись додому.

Едгар так і не пробачив мені до кінця ту поїздку в таксі. Ми потім стрічалися частенько, Едгар навіть допоміг нам ще раз грошима, коли у Марі був викидень. Він і не згадував ніколи про ту мою поїздку в таксі, але в нього лишилась недовіра до мене, яка не згладилась і досі.

— Боже мій, — вигукнув батько голосно і якимсь новим, незнайомим мені тоном, — та говори ж голосніше й й чіткіше і розплющ очі. Більше ти не обдуриш мене своїми трюками.