Розділ «ВИБРАНА ПУБЛІЦИСТИКА 1937 -1939»

Вони прощаються зі своїми коханими, і це однаково звучить будь-якою мовою. Вона каже, що буде його чекати. Він каже, що повернеться до неї. Він знає: вона буде його чекати. Чекати невідомо чого, під таким обстрілом! Ніхто не знає, чи він взагалі повернеться. «Бережи дитину», — каже він. «Гаразд», — відповідає вона, але не знає, чи зможе вберегти. Обоє знають: на цих вантажних машинах люди їдуть тільки на фронт.

Смерть щоранку навідується до цих людей, — її посилають заколотники з отих горбів, що за дві милі звідси.

Запах смерті — їдкий дим від вибухів і хмара перетвореного в пилюку граніту.

Чому ж вони залишилися? Вони залишилися тому, що це їхнє місто, це їхні будинки, тут їхнє місце роботи, тут вони будуть воювати, воювати за право жити по-людському.

Хлопці підбирають осколки снарядів так, як колись збирали вони градинки. Може, наступний снаряд поцілить у них. Адже німці сьогодні збільшили порцію снарядів на кожну батарею.

Раніше смерть приходила тільки до старих та хворих, а тепер вона прийшла до кожного в цьому селі. Високо в небі, переливаючись сріблом, вона йде до всіх тих, хто не втік, хто не сховався.

Ось що наробили три «юнкерси».

Республіканські винищувачі збили одного «юнкерса».

Я теж не вмію читати німецькою мовою.

Оці мертві — вже з іншої країни. Полонені кажуть, що вони мали поїхати на роботу в Абіссінію. Ми не розпитували мерТЙих, але їхні листи, що ми їх читали, були дуже сумні. Італійці Втратили тут, під Бріуегою, убитими, пораненими і тими, що продали без вісті, більше, ніж за всю війну в Абіссінії.

Частина шоста

Заколотники знову атакують дорогу Мадрід — Валенсія. Вони форсували річку Хараму і намагаються захопити Аргандський міст.

З півночі підтягують війська для контратаки.

Селяни працюють: треба провести воду.

Ворог на дорозі в Валенсію.

Піхота атакує,— тут для фоторепортера працювати дуже важко. Повільно, з тяжкою ношею, Спокійно рухається вперед… Бійці ідуть ешелонами, колонами по Шестеро. В тій найбільшій самотності, що зветься зближенням з ворогом. І кожний знає, що він тут один, а з ним поруч ще п'ятеро, а спереду — невідомість.

Оце та мить, що до неї готуються весь час на війні. Мить, коли шестеро йдуть спокійно вперед на смерть, йдуть по землі, і кожним своїм кроком доводять: ця земля — наша. Шестеро стануть п'ятьма. Потім четверо стануть трьома, але ці троє зупиняться, обкопаються і не відступлять. Разом з іншими четвірками, трійками чи двійками, які недавно були шестірками. Міст наш.

Дорога врятована.

Іде вода, вона приносить врожай. Цією дорогою його можна буде провезти.

Ми — люди, які ніколи раніш не воювали, ніколи не проходили муштри в армії, люди, яким потрібні тільки робота і хліб, змушені тепер воювати й далі.