Розділ «ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ ВІЙНУ В ІСПАНІЇ»

Далі, за низинкою, де весь час зміняли одна одну санітарні машини, суцільна смуга зеленого листя позначала річку. Серед листя виднів великий будинок під червоним черепичним дахом та сірий кам'яний млин, і між дерев навколо того великого будинку за річкою зблискували спалахи наших гармат. Вони стріляли в наш бік, і спершу видно було два одночасних спалахи, потім чулося хрипке, уривчасте «ба-бах» тридюймівок і, нарешті, дедалі пронизливіше виття снарядів, що летіли просто на нас і проносились над нашими головами. Нам, як завжди, не вистачало артилерії. Там, унизу, було всього, чотири батареї, тоді як мало б бути сорок, і стріляло тільки по дві гармати воднораз. Атака захлинулася ще перед тим, як ми спустились сюди.

— Ви росіяни? — спитав мене солдат-іспанець.

— Ні, американці,— відказав я. — У вас є вода?

— Є, товаришу. — Він подав мені міх із свинячої шкіри.

Ці резервісти вважалися солдатами тільки на папері та ще тому, що були вдягнені у військову форму. В атаку їх посилати не збирались, і вони розповзлися тут, за передовою, попід гребенем узгір'я, — збивалися купками, їли, пили, гомоніли чи просто сиділи мовчки, чогось чекаючи. Атаку вела одна з Інтернаціональних бригад.

Ми обидва попили. Вода відгонила смолою і паленою свинячою щетиною.

— Краще пити вино, — сказав солдат. — Зараз я принесу.

— Воно так. Але спрагу треба втамовувати водою.

— Немає сильнішої спраги, ніж у бою. Навіть тут, у резерві, мене весь час мучить спрага.

— То страх, — обізвався інший солдат. — Не спрага, а страх.

— Ні,— мовив ще один. — Страх завжди збуджує спрагу, то правда. Але в бою спрагу відчуваєш навіть тоді, коли немає страху.

— У бою завжди є страх, — сказав перший солдат.

— У тебе, — мовив другий.

— Це природна річ, — сказав перший.

— Для тебе.

— Заткни свою брудну пельку, — розсердився перший солдат. — Просто я кажу так, як воно є.

Був ясний квітневий день, але з таким шаленим вітром, що за кожним мулом з тих, які ото брели нагору розпадиною, здіймалася хмара куряви; такі самі хмари зринали з-під ніг кожного з двох санітарів при ношах і враз зливалися в одну; а за санітарними машинами ген унизу тяглися довжелезні пилюжні хвости, і вітер гнав їх геть.

Я був твердо впевнений, що того дня мене вже не вб’є: зранку ми добре попрацювали, і після початку атаки нас двічі мало накрити, але не накрило, — оце і вселило в мене таку впевненість. Перший раз — коли ми пішли за танками і обрали собі місце, звідки збиралися знімати атаку. Та потім мені там раптом не сподобалось, і ми перенесли камери метрів на двісті ліворуч. Уже коли ми йшли звідти, я позначив те місце в найпростіший і найдавніший спосіб, відомий людині, а за десять хвилин точнісінько туди, де я був, гепнув шестидюймовий снаряд, і там не залишилось ані сліду живого. Тільки величезна вирва з рівними краями.

А години через дві один польський офіцер, нещодавно відкликаний з батальйону і приординований до штабу, зголосився показати нам позиції, які щойно захопили поляки, і, вибравшись із-за пагорба, ми попали під такий шалений кулеметний вогонь, що мусили відповзати звідти, орючи носами землю й задихаючись від пилюки; водночас ми зробили сумне відкриття, що того дня поляки взагалі не захопили ніяких позицій, а навпаки, опинилися навіть трохи позаду від рубежу, з якого пішли в атаку.

І тепер, напівлежачи в захистку траншеї, я був геть мокрий від поту, зголоднілий, спраглий і неначе весь спустошений після пережитої небезпеки.