Розділ «ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ ВІЙНУ В ІСПАНІЇ»

— Вставай, Лисий. П'яна ти морда, бісів сплюх.

— 'А от 1 ні,— обізвався Лисий. — Я майбутній ас Народної армії.

— Асові треба збити десятьох. Навіть і з італійцями. А ти, Лисий, збив тільки одного.

— То не італієць, — сказав Лисий. — То був німець. Ех, не бачили ви, як там, у нього всередині, палало. Справжнісіньке пекло, та й годі!

— Тягніть його звідси, — мовив один з льотчиків. — Це він знову почав змальовувати для своєї мерідіанської газети. Ну, бувайте. Спасибі вам за притулок.

Вони потиснули нам руки й пішли. Я провів їх до сходів. Ліфт уже не працював, і я дивився, як вони спускаються сходами. Лисого вели попід руки, а він тільки головою кивав. Тепер він справді був зовсім сонний.

Ті двоє, що знімали зі мною фільм, усе ще корпіли в. своїй кімнаті над несправною камерою. То була копітка, стомлива для очей робота.

— Як гадаєте, щось вийде? — спитав я.

Вищий на зріст відповів:

— Авжеж. Треба, щоб вийшло. Оце якраз виточую деталь, замість зламаної.

— Що там була за компанія? — спитав другий. — Ми тільки й знаємо, що морочимося з цією бісовою камерою.

— Американські льотчики, — сказав я. — І один мій давній знайомий, він тепер танкіст.

— Добре повеселилися? Шкода, що я не міг прийти.

— Та нібито, — відказав я. — Трохи повеселилися.

— Ідіть лягайте. Завтра всім нам рано вставати. Треба перепочити.

— А вам ще довго длубатись?

— Ет, знов те саме. Ну й кляті ж пружини!

— Не чіпайте його. Як закінчимо, одразу ляжемо спати.

О котрій ви по нас зайдете?

— О п'ятій.