Розділ «ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ ВІЙНУ В ІСПАНІЇ»

— Еге ж, — мовив він. — Тепер і я не думаю, що доведеться. Але там деякі фотографії і папірці, які їм приємно буде одержати. У нього мила дружина. Хочеш побачити?

Він дістав з кишені фотографію. Вона лежала в його військовому посвідченні.

На фотографії гарна чорнява молода жінка стояла біля човна на березі озера.

— Це в горах Катскілл, — пояснив Ел. — Атож. Мила в нього дружина. Вона єврейка. Отак… — мовив він. — Ну, ти не давай мені знову розпускати нюні. Бувай здоровий, малий. Не журися, Зі мною все гаразд, правду тобі кажу. А от удень, коли вибрався звідти, було справді кепсько.

— Давай я тебе проведу.

— Ні. Тебе можуть затримати, коли йтимеш назад через Пласа-д-Еспанья. Там у декого вночі розладнуються нерви. На добраніч. Зустрінемося завтра ввечері.

— Оце вже інша розмова. Так і треба.

У номері нагорі Маноліта і англієць зчинили неабиякий гамір. Отже, ніхто її не заарештував.

— Авжеж. Так і треба, — сказав Ел. — Та часом три-чотири години йде на те, щоб так настроїтись.

Він уже надів свій шкіряний шолом з масивним, підбитим повстю гребенем, і його обличчя ніби потемніло, а під очима знов стали помітні темні западини.

— Зустрінемося завтра ввечері у Чікоте, — сказав я.

— Атож, — озвався він, не дивлячись мені в очі.— Завтра ввечері у Чікоте.

— О котрій годині?

— Слухай, це вже занадто, — сказав Ел. — Завтра ввечері у Чікоте. Ні до чого призначати якусь певну годину. — І він пішов.

Якби хто не знав його здавна й не бачив тієї місцевості, де йому завтра належало йти в атаку, то міг би подумати, що він чомусь дуже сердитий. Гадаю, що десь глибоко в душі він таки був сердитий, дуже сердитий. Сердитися можна з багатьох причин, зокрема й з тієї, що ти можеш померти марно. Але як на мене, то коли тобі йти в атаку, чи не найкраще бути отаким сердитим.

ЗА УЗГІР'ЯМ

Того спекотного, вітряного й курного дня ми двоє, тяжко навантажені, з пересохлими горлянками й забитими пилюкою носами, повернулися з передової за довге узгір'я над річкою, де розташувалися іспанські резервні частини.

Я сів спиною до зрізу неглибокої траншеї, куди не могла залетіти навіть сліпа куля, і, прихилившись потилицею та плечима до землі, обвів поглядом долину, що розлягалася попереду й нижче від нас. Там стояв танковий резерв, і танки були прикриті гіллям, нарубаним з маслинових дерев. Ліворуч стояли дві штабні машини, обмазані болотом і теж прикриті гіллям, а між ними довга звивиста низка санітарів з ношами тяглася розпадиною вниз, туди, де на рівній низинці біля підгір'я вантажились санітарні машини. Назустріч їм, тією самою розпадиною, бралися нагору в супроводі погоничів обозні мули, нав'ючені мішками з хлібом та барильцями з вином, за ними — вервечка мулів з боєприпасами, а обіч того каравану поволі брели стежиною санітари з порожніми ношами.

Праворуч, під вигином узгір’я, я бачив вхід до печери, де розмістився штаб бригади, та телефонні дроти, що тяглися звідти вгору, через гребінь, під захистом якого ми сиділи.

Виїмкою, що вела до печери, раз у раз під'їжджали й від'їжджали на мотоциклах зв’язкові у шкіряних куртках і шоломах; там, де було надто круто, вони штовхали мотоцикли вгору, а тоді залишали їх збоку від входу й, нахилившись, зникали в печері, Поки я дивився туди, з печери вийшов знайомий мені здоро-вань-угорець, засунув у шкіряний планшет якісь папери, тоді підійшов до свого мотоцикла і, скерувавши його просто між мулів та санітарів з ношами й перекинувши ногу через сідло, з гуркотом перемахнув на той бік узгір'я, збиваючи колесами вихори куряви.