Розділ «ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ ВІЙНУ В ІСПАНІЇ»

— Зараз скаже, — мовив інший. — Це він запускає мотор.

— Ви мене ще й критикуєте? — спитав Лисий. — Оце така дяка Республіки?

— Слухай, Санта-Клаусе, — сказав Ел. — Як усе було?

— Це ви мене питаєте? — Лисий втупився в нього очима. — Ви ставите мені запитання? А чи були ви коли-небудь у бою, товаришу?

— Ні,— відказав Ел. — А брови я спалив, коли голився.

— Не пускайте пари, товаришу, — мовив Лисий. — Я таки змалюю цю дивовижну й прекрасну картину. Я, щоб ви знали, не

тільки льотчик, а й письменник. — І він кивнув головою на підтвердження власної заяви.

— Він пише для «Аргуса» в Мерідіан, штат Міссісіпі,— докинув один з льотчиків. — Без кінця пише. Ніяк не можуть його спинити.

— Я маю письменницький хист, — сказав Лисий. — Свіжий і своєрідний хист до змалювання подій. У мене є вирізка з газети, але я її загубив, то там отак і сказано. Ну, а тепер я приступаю до самого змалювання.

— Катай. То яка там була картина?

— Товариші,— мовив Лисий. — Цього не можна змалювати. — І простяг порожню склянку.

— А що я казав? — обізвався один з льотчиків. — Він і за місяць нічого путнього з себе не видобуде. І ніколи не видобуде.

— Ти, — сказав Лисий, — нікчемне ти створіння. Гаразд, слухай. Вийшов я ото з віражу, глянув униз і бачу — він таки пустив дим, але тягне своїм курсом, щоб перелетіти за гори. Тягне, проте швидко втрачає висоту. Отож я знов заходжу на нього і врізаю ще раз. Тоді ведені ще були при мені, а він завалився на крило й пустив ще вдвічі стільки диму, як перше. Потім люк відчинився, і я бачу — там усередині все палає, наче в домні. От тоді вони й почали викидатися. Я роблю поворот через крило, йду в піке, а тоді беру круто вгору, а сам дивлюся назад і вниз, як вони шугають звідти, з тієї топки, й вільно падають, щоб урятуватись напевне, а тоді парашути розкриваються, наче великі прекрасні квіти, тим часом як літак уже не літак, а суцільне полум'я, ви такого зроду не бачили, і йде все штопором, штопором донизу, а в небі поволі пливуть чотири парашути — краса неймовірна, — і раптом один зайнявся і згорів, і той парашутист почав стрімко падати, а я саме стежив за ним, коли кругом зацвьохкали кулі, і одразу ж налетіли «фіати», кулі, «фіати»…

— Та ти й справді письменник хоч куди, — озвався один з льотчиків. — Тобі б писати для «Повітряних асів». Ну, а тепер, може, розкажеш доладно, що там сталося?

— Так, — відповів Лисий. — Розкажу. Але знаєш, без дурнів, там було на що подивитися. І я ніколи ще не збивав тримоторного «юнкерса», тому мені дуже радісно.

— Нам усім радісно, Лисий. Але розкажи все-таки, як воно насправді було.

.— Гаразд, — погодився Лисий. — Ось тільки вип’ю ще трохи, а тоді розкажу.

— Як саме ви на них напали?

— Ми йшли в лівому ешелоні строю, а потім забрали ще ліворуч, і спікірували на них, ведучи вогонь з усіх чотирьох стволів, аж поки зблизилися майже впритул, і тільки тоді відвалили. Крім отого, що загорівся, ми пошкодили ще три. А «фіати» тим часом висіли над нами проти сонця. І вдарили аж тоді, коли я залишився милуватись тим видовищем сам-один.

— То твої ведені таки чкурнули?