Розділ «ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ ВІЙНУ В ІСПАНІЇ»

— Це ваш клопіт, — повторив я. — Я людина далека від політики… Ви розумієте по-іспанському, Джоне? — обернувся я до товариша-грека.

— Ні, знаю лише кілька слів. А говорю по-грецькому, по-англійському й по-арабському. Колись я добре говорив по-арабському. Слухайте, а ви знаєте, як мене живцем поховало?

— Ні. Чув тільки, що вас завалило вибухом. Оце і все.

Він мав гарне смагляве обличчя й темні руки, якими допомагав собі в розмові. А що був уродженець котрогось із грецьких островів, то говорив з величезним запалом.

— Ну, тоді я вам розповім. Я, знаєте, воювати звичний. У грецькій армії теж був капітаном. Солдат з мене добрий. Отож як побачив літак над нашими окопами біля Фуентес-дель-Ебро, то вже не спускав його з ока. Бачу, пролітає над нами, тоді хилиться на крило, повертає назад, отак (він показав усе те жестами), і роздивляється нас. «Ага! — кажу я. — Розвідник, збирає відомості для штабу. Тепер і інші не забаряться».

Як я сказав, так і вийшло — невдовзі прилетіли інші. А я стою і спостерігаю. Веду за ними очима. Дивлюся вгору й розказую своїй роті, що там діється. Вони йшли двома трійками. Один попереду, а два за ним. Як перша трійка пройшла, то я й кажу бійцям: «Бачили? Одну ланку пронесло». А тоді, як і друга пройшла: «Ну, — кажу, — тепер усе гаразд. Тепер нема чого боятися», — і то було останнє, що я запам'ятав перед тими двома тижнями.

— Коли це сталося?

— Та щось із місяць тому. Розумієте, коли мене завалило, каска насунулась мені на обличчя, і там, усередині, лишилося повітря — ото ним я і дихав, аж поки мене відкопали, хоча й сам того не знав. Але в те повітря попав дим од вибуху, і від нього мені довго було погано. А тепер уже все гаразд, от тільки в голові дзвенить… Як, ви кажете, зветься цей напій?

— Джин з тоніком. З індійським хінним тоніком. До війни тут було розкішне кафе, і пляшка цього тоніку коштувала п'ять песет, але тоді сім песет дорівнювали долару. А тепер ми оце виявили, що він у них досі зберігся і йде за ту саму ціну. Але це вже останній ящик.

— Воно таки добре питво. А скажіть, як було в цьому місті до війни?

— Чудово. Як і тепер, тільки їжі всякої було скільки хочеш.

Знову підійшов офіціант і схилився над столиком.

— А якщо я цього не зроблю? — спитав він. — Відповідальність же на мені.

— Коли хочете, підіть до телефону й подзвоніть. Я дам вам номер, запишіть. — Він записав номер. — Попросите Пепе, — сказав я.

— Я сам нічого проти нього не маю, — промовив офіціант. — Але ж Causa [98]. Для нашої справи такий чоловік, певно ж, небезпечний.

— А інші офіціанти його не впізнали?

— Думаю, що впізнали. Та всі мовчать. Він же давній клієнт.

— Я теж давній клієнт.

— А може, й він тепер на нашому боці?

— Ні,— мовив я. — Я знаю, що ні.