Розділ «ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ ВІЙНУ В ІСПАНІЇ»

— Еге ж, вони, звісно, полетять. А от решта… Про решту бодай і не думати, — сказав він.

— Якщо ви перепочили, то йшли б уже, — наполягав я. — Вставайте і спробуйте піти.

— Дякую, — сказав він, тоді звівся на ноги, заточився вбік і знову сів у пилюку.

— Я ж доглядав худібку, — глухо пробурмотів він уже не до мене. — Я тільки доглядав худібку.

Допомогти йому я не мав чим. Був перший день великодня, ї фашисти підступали до Ебро. Було сіро, похмуро, небо затяг-ли низькі хмари, і ворожі літаки не знімалися в повітря. І оце, та ще те, що коти можуть самі собі дати раду, була єдина втіха, яка лишилася тому старому в житті.

ВИКАЗ

Колись бар Чікоте був у Мадріді чимось на зразок нью-йоркського «Лелеки», тільки без музики й дівиць-початківок, або на зразок чоловічого бару в «Уолдорфі», якби туди пускали жінок. І хоч вони там часом і з'являлися, проте загалом то була чоловіча царина, де жінки не мали ніяких прав. Власник мадрідського бару, Педро Чікоте, далежав до тих людей, які своєю особистістю надають певного обличчя будь-якому закладові. Класний бармен, завжди привітний, завжди веселий, з невичерпною живинкою в ділі. Така живинка в наш час — досить рідкісна річ і мало хто зберігає її надовго. Тільки не слід плутати її із штучною жвавістю. Чікоте мав справжню живинку, не вдавану й не позірну. До того ж був скромний, щирий і приязний чоловік. їй-право, своєю доброю і веселою вдачею, а також і суто професійною майстерністю, він не поступався Жоржеві з паризького «Рітца», — а ті, хто там бував, знають, що це чи не найвище порівняння, — та й сам бар у нього був чудовий.

У ті дні молоді мадрідські сноби з багатих родин здебільшого збиралися в так званому «Новому клубі», а справжні хлопці ходили до Чікоте. Бувало там чимало й таких людей, що зовсім мені не подобались, так само як, скажімо, і в «Лелеці», проте ніколи не траплялося, щоб мені було в Чікоте неприємно. І одна з причин полягала в тому, що там не розмовляли про політику. Є такі кафе, куди тільки заради політичних дебатів і ходять, а у Чікоте про політику не говорили. Зате говорили на всілякі інші теми, а ввечері туди сходилися найвродливіші дівчата міста, отож можна було любісінько знайти собі товариство на цілий вечір, і в усіх нас там почалося немало чудових вечорів.

До того ж туди завжди можна було зайти, щоб дізнатися, хто є в місті або якщо хтось кудись поїхав, то куди саме. А влітку, коли в місті нікого не лишалося, з приємністю посидіти над склянкою якогось напою, бо всі офіціанти були чемні й люб'язні. Одне слово, бар Чікоте справді являв собою щось на зразок клубу, тільки в ньому не брали ніяких внесків і можна було познайомитися з дівчиною. То був, поза всяким сумнівом, найкращий бар в Іспанії, а як на мене, то й один з найкращих у світі, і всі ми, його давні клієнти, дуже його любили.

Та й напої там подавали чудові. Якщо ви замовляли мартіні,-то його готували з найкращого джину, який тільки можна купи-1 ти за гроші, а віскі для Чікоте довозили в барильцях просто із Шотландії, і воно так різнилося від усіх рекламованих марок, що куди там до нього отому звичайному «шотландському». Коли почався заколот, Чікоте був у Сан-Себастьяні, де тримав літній бар. Він і тепер його тримає, і кажуть, то найкращий бар у франкістській Іспанії. Що ж до мадрідського закладу, то його перебрали на себе офіціанти й порядкують там досі, але все добре питво уже кінчилося.

Більшість давніх клієнтів Чікоте перекинулись до Франко, аде є й такі, що стоять за законний уряд. Бар Чікоте завжди був веселим місцем, а що по-справжньому веселі люди завжди най-хоробріші, то їх найбільше гине в боях, і через це доброї половини завсідників бару вже немає серед живих. Віскі в барильцях кінчилося багато місяців тому, а в травні тридцять восьмого року ми допили й останні запаси жовтого джину. Тож тепер туди нема чого, власне, й ходити, і я думаю, що якби Луїс Дельгадо пробрався в Мадрід трохи згодом, то не пішов би до бару й не вскочив у ту халепу. Та він потрапив у місто в листопаді тридцять сьомого, коли у Чікоте ще подавали жовтий джин та індійський хінний тонік. А втім, задля цього навряд чи варто було ризикувати життям, і, мабуть, йому просто захотілося випити саме там, у віддавна знайомому місці. Знаючи його і знаючи, яким був бар колись, це легко зрозуміти.

Того дня в посольстві зарізали корову, і їхній сторож подзвонив у готель «Флоріда» й сказав, що для нас залишено десять фунтів свіжини. Надвечір, у ранніх сутінках мадрідської зими, я пішов забрати її. Біля воріт посольства сиділи на стільцях двоє вартових з гвинтівками, а наше м'ясо чекало мене в сторожці.

Сторож сказав, що нам припав добрячий шмат, але корова була страшенно худа. Я почастував його смаженим соняшниковим насінням та жолудями, що їх мав у кишені куртки, і ми з ним перекинулися кількома жартами, стоячи біля сторожки на посипаній гравієм під'їзній алеї.

Я рушив через місто назад до готелю, несучи під рукою важкий пакунок з м'ясом. На Гран-Віа вибухали снаряди, і я зайшов до Чікоте пересидіти обстріл. Там було велелюдно й гамірно; я сів до маленького столика в кутку під вітриною, закладеною мішками з піском, і, примостивши пакунок з м'ясом на лавці поряд, замовив джин з тоніком. Саме того тижня ми виявили, що вони ще мають запас того тоніку. Відколи почалася війна, його ніхто більше не замовляв, тож ціна залишилась така сама, як і до заколоту. Вечірніх газет ще не було, і я купив у якоїсь

старої жінки три партійні листівки. Вони коштували по десять сентаво, і я сказав їй залишити собі решту з песети. Вона пообіцяла, що бог благословить мене за це. Я не повірив, але взявся читати ті листівки й пити джин з тоніком.

До мого столика підійшов офіціант, якого я знав віддавна, і тихо сказав мені кілька слів.

— Неправда, — відповів я. — Не може бути.

— Ні, правда, — наполягав він, хитнувши головою і підносом в один бік. — Ви тільки не дивіться. Онде він там.

— Мене це не обходить, — сказав я.

— Мене теж.