Розділ «ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ ВІЙНУ В ІСПАНІЇ»

— Ні,— відповів він. — Я питав поліцаїв. Але ви неодмінно напишіть про це і назвіть оповідання «Метелик і танк».

— Гаразд, — пообіцяв я. — Напишу. От тільки назва мені не зовсім подобається.

— Дуже гарна назва, — заперечив він. — Суто літературна.

— Гаразд, — сказав я. — Хай так і буде: «Метелик і танк».

Я й далі сидів там того ясного веселого ранку; в барі було провітрено й підметено, пахло чистотою, і бармен, мій давній знайомий, дуже тішився з того, що ми разом робимо літературу, а я відсьорбнув джину з тоніком, подивився на закладену мішками з піском вітрину і уявив собі, як дружина вбитого стояла отам на колінах біля нього й голосила: «Ой Педро, Педро, і хто ж це таке тобі зробив?» А тоді подумав, що ніяка поліція не змогла б їй цього сказати, навіть коли б знала ім'я того чоловіка, що натиснув курок.

НІЧ ПЕРЕД БОЄМ

На той час ми працювали в поруйнованому снарядами мадрідському будинку, що стояв над парком Каса-дель-Кампо. Внизу точився бій. Ми бачили, як він розгортався під нами й на схилах пагорбів, відчували його дух, дихали його курявою, а рушничний і автоматний вогонь, то посилюючись, то пригасаючи, зливався у суцільний тріск, наче там роздирали величезне полотно, і в той тріск упліталося бабахкання гармат, вібруючий гук снарядів, пущених з батарей позад нас, а потім глухі вибухи, від яких здіймалися величезні клубки жовтого пилу. Але знімати було надто далеко. Ми пробували присуватися ближче, та вони брали на приціл об'єктиви камер, і роботі наставав кінець.

Найбільшою нашою цінністю була велика кінокамера, і якби її розтрощило, ми лишилися б з порожніми руками. Ми робили цей фільм майже з нічого, бо всі гроші було вкладено в бляшанки з плівкою та камери. Плівку доводилось витрачати якнай-ощадливіше, а над камерами ми просто-таки трусилися.

Напередодні нас викурили із зручного для зйомки місця, і я мусив відповзати, притискаючи меншу камеру до живота, ховаючи голову між плечі й підтягаючись на ліктях, тим часом як кулі вганялися в цегляну стіну за мною і мене двічі обсипало скалками.

Наші найпотужніші атаки чомусь відбувалися пополудні, коли сонце стояло у фашистів за спиною і світило просто в об'єктиви камер, і вони зблискували, мов геліографи, а марокканці відкривали вогонь по тих зблисках. Вони ще з Ріффа добре знали, що таке геліографи та офіцерські біноклі, і якби вам захотілося, щоб вас поцілили, то досить було піднести до очей бінокль, не затінивши його як належить. А стріляти вони теж були мастаки, і через те в мене цілий день пересихало в роті.

Отож пополудні ми зайняли позицію в тому будинку. Знімати звідти було зручно, і, встановивши камеру на балконі, ми змайстрували над нею щось на зразок дашка, проте, як я вже казав, відстань була надто велика.

Не надто велика, щоб зняти порослий соснами схил пагорба, ставок і обриси кам'яних господарських будівель, що раз у раз зникали в хмарах цегляного пилу, збитих вибухами фугасних снарядів, і не надто велика, щоб зняти викиди чорного диму й землі на гребені пагорба, коли над ним з важким гудінням ішли бомбардувальники. А от танки за вісімсот чи тисячу ярдів видавалися малими сірими жуками, що копошилися між дерев, випльовуючи ледь помітні вогники, а люди, які наступали за рими, були мов іграшкові солдатики: вони то падали й лежали плиском, то, пригинаючись, бігли вперед, далі знову падали й знову бігли — або ж лишалися лежати нерухомими цятками на схилі пагорба, тим часом як танки посувалися далі. Та все ж ми мали надію відтворити загальну картину бою. У нас було вже досить багато кадрів, знятих зблизька, і ми сподівалися, коли пощастить, примножити їх, і якби нам удалося добре зняти оті раптові викиди землі, хмарки розривів шрапнелі й великі клубки диму та пилу, серед яких раз у раз зблискували жовті спалахи й розквітали білі вінчики від вибухів гранат, — тобто зовнішній образ бою, — ми мали б те, що було нам потрібне.

Коли почало сутеніти, ми знесли сходами велику камеру, зняли її з триноги і, розподіливши вантаж на трьох, поодинці перебігли за прострілюваний ріг Пасео-Росалес, під захист кам'яної стайні при старих казармах Монтана. Нас тішило те, що тепер ми мали зручне місце для роботи, але ми обдурювали себе, запевняючи один одного, ніби знімати звідти не так уже й далеко.

— Ходім заглянемо до Чікоте, — сказав я, коли ми піднялися нагору й рушили до готелю «Флоріда».

Та їм треба було лагодити камеру, заправляти нову плівку й пакувати відзняту, отож я пішов до бару сам. В Іспанії майже не випадало побути на самоті, і така переміна була приємна.

Того квітневого надвечір'я, повертаючи в сутінках на Гран-Віа до бару Чікоте, я був задоволений і радісно збуджений. Попрацювали ми тяжко, але начебто не марно. Та невдовзі усе моє піднесення згасло. Тепер, коли я залишився сам і хвилювання роботи минулося, я зрозумів,' що ми справді знімали надто далеко і що наступ провалився, це й дурневі було видно. Я знав усе це і раніше, від самого початку, але ми часто тішимо себе марними надіями та облудним оптимізмом. А тепер, пригадуючи, як воно все діялося, я усвідомлював, що то була точнісінько така сама кривава бійня, як колись на Соммі. Народна армія врешті почала наступати. Проте атаки її провадилися так, що могли скінчитися тільки цілковитою поразкою. І коли я склав докупи все, що бачив того дня і що чув раніше, мені стало зовсім погано на душі.

Свідомість того, що наступ провалився, не полишала мене й серед диму та гамору в барі Чікоте і стала ще дошкульніша, коли, проштовхавшись до стойки, я взяв першу склянку. КоАи все довкола йде гаразд і тільки тобі кепсько, питво може піднести настрій. Та коли кругом справді погано, а в тебе уса гаразд, від нього тільки гостріше усвідомлюєш це. Того вечора у Чікоте було так повно, аж доводилось орудувати ліктями, щоб піднести склянку до рота. І тільки-но я добряче потяг з неї, як хтось штурхонув мене так, що із склянки вихлюпнулось трохи віскі з содовою. Я сердито озирнувся, і чоловік, який мене штовхнув, засміявся.

— Здоров, Мармизо, — мовив він.

— Здоров, Цапе.

— Ходім пошукаємо столика, — сказав він. — Ну ти ж і визвірився, коли я стусонув тебе.